Півострів кави неосяжний із доторком терпким тепла і гіркоти;
Зривання серця з-над оковів млості міста і страхів метушні.
Ся піна – пухириста, неоном всипана із листа пікантної Космеї.
Коханої обійми, що здужають Пандору, неначе дивні ті археї!
І ось лечу над зеленню травневою, лопочучи крильми барвистими,
Узорами десь попелистими від сонця гри сяйливої, енергії мрійливої,
Немов зірками, кинутими злісно, але вберу я все її із висоти глухої,
Незрячої, все ж не німої, а нотками, покинутими випадково, коханої,
Що мовить солодково!
Гей, гнів підвалів та бруднющих тротуарів, під’їздів просторових
І пацюків раптових, тікай подалі, кам’яній, здригайся, цементуйся,
Забувайся…
Моя любов розіб’є кристалічні ґратки, алмазів та карбонів усі латки!
І залунає спів смачний, мов кава, здійметься пар його пронизливий нестямно,
А танець душ споріднених навік
Зруйнує дельти хижих рік!
04.05.15