Закрию очі- й бачу я щораз
Той тихий погляд. Сивочола мати
Рукою зморщеною тільки раз по раз
Все витирає сльози. Ось би знати
Чому на долю цю така біда-
Зростила сина, все йому віддала
Роки спливли як по ріці вода
О, краще б сину я тебе не мала!
Зростила, і життя тобі дала,
Все віддавала лиш тобі, одному
Усе що мала, все що дать могла
Тобі, єдиному, а нині вже чужому
Я прокидалася щораз від сну
Щоб глянути на тебе, любий сину,
Бо від тривоги, знала, не засну
Ще й нині я в думках до тебе лину
Як тільки горе в тебе чи біда
Тебе торкнеться лиш своїм крилом.
А час спливав, і ти все ріс, і ріс...
І ось уже дорослий ти- мужчина
Мою любов через життя проніс-
І загубив- не стало мого сина.
Він є, він поруч, та чи мій він?
Ні! Уже не мій! У нього є дитина
Маленьке диво- внук, це сина син!
А я одна, немов ота калина,
Що при дорозі в самоті росте
Уже давно й нікому не потрібна
І я, й калина. А життя краде
Все мить за миттю...Дивне і просте
Усе навколо раптом мені стало
Нехай, вже скоро внук мій підросте
Мені життя лишилось зовсім мало!
Не треба я тобі? Ну що ж- прости!
Я зовсім не хотіла набридати.
Зітхнула, й легким порухом руки
Сльозу з обличчя стерла мати...Мати!
