Нестримним вихором ти у життя ввірвався
Укравши ніч солодких снів життя мого
І у кришталь дзвінкої тиші закохався
Де чути шепіт серця самого.
Ти заблукам поміж прадавніх сосен
У пошуках спокою, хоч на мить
Від суєти життя, що наче осінь
Мов пізня осінь, нас колише й спить
Душа, не маючи вже сил боротись.
А нас несе струмуючим потоком
У світ яскравих кольорів і суєти
І течія все дужча з кожним роком
А з берега кричать, що треба йти
Іти вперед, аби лиш не забути
В погоні, що життя не стишить хід.
Воно іде поміж прадавніх сосен
Ступаючи нечутно по землі
І, посміхаючись, витрушує з волосся
Пелюстки білосніжні навесні
І сипле листям по землі багряній
І бавиться в ромашках на лугах
Замріяно всміхається щорання
Купається у лагідних дощах
Малює срібним пензлем наші скроні
І сіє сірий смуток у очах
А ми шукаєм щастя на долоні
А бачимо його лише у снах.
