То я жорстока?
Хто таке сказав вам?
Хто? Скажіть, будь ласка, «друзі» дорогі?
Я жорстока з вами? Чи може з катами,
Що сплюндрували цвіт в моїй душі?
То я нестримна?
Так, нестримна часом.
Я не заперечую. Але ж не завжди!
Чи хто пережив стільки болю й плачу?
Чи хто бачив стільки крові, смерті й війн?
То я безумна?
О, забудьте, милі. Зникли вечори ті.
Вечір, сльози, страх…
Чи були колись ви так, як я безсилі,
Коли зневажали ваші почуття?
То я легковажна?
О, це вже даремно!
Тут мене не маєте ви права судить.
Чи віддана іншим? Не знаю напевно.
Горем застелили і радісну мить.
То я лише лялька?
Боляче. Навіщо?
Так вражати серце… Я ж іще жива!
Ви не зрозуміли, я вам не сказала…
«Лялечко, маленька, йди собі сама».
То я егоїстична?
Вся душа у віршах.
У рядки їх вклала свої почуття.
Після віршів тільки душа легко дише,
А без них немає в життя вороття.
Мої любі «друзі»!
Я вас ненавиджу!
Усіх! До останнього! Хочеш співчуття?
А коли карала ти мене… Завіщо?
Ти тоді не думала ще про каяття.
Зрада! Зрада! Зрада! –
Так співали зорі.
Зрада! Зрада! Зрада! –
Щебечуть пташки.
Я сама з собою у вогненнім колі
Сумно роздивляюсь чорні мурашки.
Я сама з собою…
Це усе жорстокість…
Чи питав колись хтось, чого хочу я?
Війни, кров, безумство! Біль і смуток ночі.
Я сама з собою…
І сльози в очах.
