Він любив душ, який бадьорив, і по традиції приймав його кожного ранку. Холодна вода надавала сили та жвавості на цілий день, що допомагало терпіти погляди людей, сповнені жалю до нього; він не хотів задумуватись про те, що думають люди, дивлячись на нього.
Щовечора перед сном Френкі приймав гарячу ванну і розглядав кольорові плями на своєму тілі, дозволяючи раз на день жаліти самого себе.
Червона пляма на правій щоці, нагадує відбиток людської руки, - біль.
Зелені бризки на шиї, наче від фарби – гнів.
Чорні сліди, прямо над венами – туга.
Оранжеві плями різних розмірів – страждання.
Таким його бачили люди: старим дідуганом, приреченим жити з правдою, що ці плями з ним назавжди, жити з істиною, що він залишиться самотнім до кінця своїх днів.
А скільки ж іще вони не бачили.
Біля грудної клітки, на ключицях, ліву частину спини та старі коліна – повністю заплямовані.
Люди, певно, вважали, він був надто наївним усе своє життя, якщо дозволив іншим заподіяти собі стільки болю.
Та краще б кидали каменюками, ніж жаліли.
Ніхто не звертає уваги на молодих з плямами на лиці. Та дід, чий облік наче служив полотном художнику, де він описував негатив у яскравих барвах, - привертав увагу.
Френкі був відкритою книгою для цілого світу. Його тіло, одне його лице – щоденник, лишній доказ про те, скільки разів люди торкались його душі, завдаючи болю. Вони покидали його, лишаючи після себе лиш рани, від яких тіло покривалось новими шрамами.
«Для кожного є хтось» - слова, яким вірив кожен.
Та не Френкі.
Особи, що зустрічають істинне кохання в обліку іншої людини, починають нове життя. Сліди з їх тіл зникають разом з щоденним нагадуванням про колишні страждання, принесені іншими, що відтоді перестають існувати.
Всі були вразливі, та всі бажали знати про страждання інших, забуваючи, що являються такими ж людськими створіннями, зліпленими з сумнівів, болю та крихти щастя.
Френкі боявся моменту, коли люди вирішать, що він негідний. Жаль миттєво зникне, та одними каменюками в його сторону не обійтись.
Люди переносять біль, відчувають усі її настрої, дозволяють собі бути мішенню для неї, пізніше прощаються, та вона залишається на їх тілах… До дня, доки справжнє щастя не посміхнеться їм в лице, а вони посміхнуться у відповідь.
Це сигнал для повноцінного життя, це відповідь на питання коли ж закінчаться страждання, це початок чогось нового, радісного та хвилюючого усе єство.
Френкі досі не зустрів нікого.
Плям на його тілі не додалось за останні місяці, та й жодна з них не зникла.
Він дивився різноманітні кінокартини і часто тихо видихав, коли чи не в кожній була присутня любовна сюжетна лінія. Старий, змучений, він змирився з тим, що народився цілим. Не існує його половинки. Він єдиний оригінал, прототипів якому нема. Йому подобались усі та не підходив ніхто.
Роблячи звук на мінімум, Френкі обманював сам себе, що зосереджується на тому, що відбувається на екрані, коли ж кінцівки рук судомно відбивали ритм на колінах, вуха загострено вслухались у мертву тишу за вікном, а очі блукали в напрямку від дверей до вікон. Він боявся і водночас чекав роз’ярених сусідів, а то й усіх мешканців селища, що зберуться разом на бунт проти нього.
«Як ти згрішив, якщо навіть не маєш шансу на прощення, на нове життя? Що ти зробив, що тебе визнали негідним пізнати щастя після пережитих страждань?»
Френкі прокидався, охоплений тривогою та страхом. Рукою стираючи з чола холодний піт, він повторював собі, що це сон, всього лише сон.
Він не міг дозволити собі думати, що люди й справді вважають його грішником, та глибоко в серці Френкі знав, що вже давно програв цю боротьбу».
«Не втрачайте надії», - говорили йому.
- Яка надія, коли я однією ногою вже на тому світі? – відповідав старий. – Надія потрібна молодим. Я лиш сподіваюсь, що для них стане уроком одне: не для кожного є хтось. Ми звикли чекати на щастя, коли потрібно йти на зустріч і шукати його самому.
Люди розбивають серця іншим, скидають свої тягарі на них, покидаючи інших наодинці з власними думками. Люди впевнені, що нове життя, не заплямоване не тими людьми, скоро настане.
Як же воно прийде, коли ти стоїш на місці?
«Я повчаю інших, хоча сам не маю нічого, - істеричний смішок змусив старече тіло здригнутись. – Ну і нехай. Бодай, хіба ті, хто знає щастя, виголошують мудрості чи істини, що порухають таргани в кожній з головешок? Ні. Вони живуть. Щасливим не до змучених. Вони ж бо і самі були такими.
Дайте щасливим пожити. Можливо, хтось з них розтолкує щастя правильно.
А ми прочитаємо.
Прочитаємо і повіримо на слово…»
ID:
598848
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.08.2015 20:21:43
© дата внесення змiн: 07.07.2016 01:41:03
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
цікаво. хороша мова. мудро .плюсую.
