Зрештою, коли розмова свійська,
Я відвертим буду залюбки.
Визнаю, близька мені російська,
Бо вивчав ще у шкільні роки.
Деб не був, куди б не їхав знову,
Дивно так, не можу зрозуміть,
Та усюди українсьій мови
Відголос лунає і дзвенить!
Мелодійна, ніжна і прозора,
Як почую – серце защемить,
І такі далекі рідні зорі
Ніби стануть ближчими на мить…
Кожному під сонцем вдосталь місця,
Кожній з мов однакові права –
І лунають на бульварах міста
Їх чужі, незвичні нам слова.
Не біда, що так незрозумілі,
Справа інша – те, що кожну з них
Усі разом зберегти зуміли
І окремо – всяк свою зберіг.
І нема, кажу без передмови,
В тому ні обмежень , ані меж.
Хоч шаную українську мову,
Але інші поважаю теж –
Рівно як німецьку чи французку.
Та чи є вона, ота межа?
Навіть те, «что думаю по-русски»,
Аж ніяк мені не заважа.
Ну а втім, коли потрібно буде,
І англійську вивчу, і іврит…
Їх багато утворили люди
За Христових двох тисячоліть.
І китайську вивчу, і арабську,
Навіть ту, якої вже нема…
Зневажаю тільки мову рабську,
Тому що в рабів вона – німа
