Вдихаю ковток повітря, воно пахне тобою,
заплющую очі, і все, що поряд – вишнева посмішка немов у
янголят на картинах Гапчинської.
Ти робиш зі мною такі абсурдні речі, які до тебе, ніхто собі не дозволяв:
порушуєш закони, не афішуєш
стосунки,
закриваєш мене від усіх полотном своєї душі.
У моїй пам’яті погойдуються твої невимовні слова, небесні вчинки,
Ти той
Хто змушує мене усміхатись навіть тоді, коли підкрадається думка, що ми
ненадовго, лише на мить.
Ти заставляєш калатати серце настільки гучно й сильно,
що інколи здається, я не в змозі його втримати.
Між вокзальним пероном стою з квитком у майбутнє.
Нам ще рухатись надалі у двох ?
Чи як завжди одній ?
Кутиками губ малюю на шиї ластівок, щоб пам’ятав –
Ти вільний.
Знаєш, кажуть, що коли приручаєш надто сильно – хочеться бігти,
а коли відпускаєш надовго – не хочеться йти.
