Перші осінні проміння лагідно зустрічали людей своєю ніжністю та німим натяком на затяжне тепло. Трава все ще рясно зеленіла вкрившись прохолодною росою. Саме на цих клумбах її не зрізали під корінь, давали можливість рости і використовували, як ковдру для ігор. Зелене простирадло приминалось під вагою людей, але за ніч поволі відновлювало сили.
З самого ранку співали пташки доповнюючи гаму осінньої ідилії своєю присутністю. Усе жило і буянило, намагалось прожити якнайдовше, здаючись таким кольоровим та насиченим. Довкола цього невеличкого щасливого краю існувала і сіра буденність. Для когось новий день не знаменує нічого цікавого. Всього лиш ще один натяк на безглузде існування. Кожного дня одна і та ж рутина без пошуку сенсу життя. Усі й думати забули про інших. Усе як завжди.
Та не для цього будинку, що стоїть у самому центрі інтенсивного життя. Хоча ззовні він здається ідеальним та затишним, всередині все зовсім інше. Тут кожен день – це кастинг. Лише й намагаєшся виглядати найкраще, адже саме сьогодні може відкритися дорога в майбутнє для нової, кращої долі. Від малої дитини до дорослого всі розуміють безпричинну власну самотність і відповідальність за своє існування.
Дитячий будинок – ще одна екосистема, де є свої хижаки та жертви, де живуть лише сильні. Слабкість не пробачають нікому. Слабких гублять першими.
На прогулянку вийшла група дітей. У перші дні осені ці малюки боязко знайомились із поняттям «школа» і його прямим значенням. Вони швидко розбіглись до каруселей займаючи звичні позиції для ігор.
Маленька кудрява дівчинка тихо підійшла до металевої сітки, що відмежовувала її від сірого життя. З того боку огорожі стояв собака. Звичайний, безпородний та з бездонними, проникливим поглядом. Малеча мовчки простягнула йому шматок хліба, який поцупила зі столу в їдальні. Вона годувала тварину не вперше, тому знала, що в цілковитій безпеці.
Собака швидко з’їв хліб, наче остерігаючись того, що хтось забере їжу. Уже звично він завертів хвостом і підійшов ближче дозволяючи своїй годувальниці погладити його.
- Що ти робиш? – суворо промовила висока, проте добра на вигляд, вихователька. – Не чіпай собаку, Інго, раптом вкусить. – вона схопила дівчинку за руку і повела за собою.
- Не вкусить. – вирвала руку малеча й зупинилась. – Скільки разів годую, ще жодного разу не вкусив.
- Інго, не можна приманювати собак. – присіла вихователька поруч. – Він живе своїм життям, нехай і живе.
- А чому в нього дому немає?
- Напевно, тому, що він безпородний. Кому потрібні безпородні? Усі ж шукають породистих. – здивовано відповіла на запитання жінка.
- Напевно, і ми, - поглядом провела Інга по будинку не оминаючи нікого, - безпородні. Мали би породу, не залишились би самі. А так нікому не потрібні.
У словах малечі чулись ноти горя та приреченості. Глибокі зелені очі розповідали свою історію. Вихователька не знайшла потрібних слів для відповіді. Вона мовчки повела дівчинку до решти.
У будинку Інгу любили. Її часто називали Сонечком. Розумне та чисте. Холодними зимовими ранками вона потай вибігала на двір та годувала чорного собаку, котрий щодня чекав її на тому ж місці.
Уже на початку весни з’явилось безліч потенційних батьків, які відшукували того, кому віддадуть свою любов. Одного дня вибрали Інгу. Її батьками стала пара швейцарців, котрі хотіли забрати малечу до себе. У день від’їзду, коли з дівчинкою прощався ледь не весь дитячий будинок, до неї підійшла вихователька і сказала:
- Бачиш, ти все-таки породиста.
- Ні. – прошепотіла Інга. - Просто, безпородним також інколи щастить.
Того дня дівчинка поїхала до Швейцарії залишивши позаду минуле. Без неї дитячий будинок сумував не довго, адже чи не щодня з’являються нові підопічні, що з першого ж дня вчаться бути сильними і самостійними в такому наповненому відчаєм суспільстві.
Весняного ранку група дітей вийшла на прогулянку. Кожен із них зайняв звичне місце на м’якій зеленій траві. Довкола співали птахи. Тепло сонця гріло всіх, лише один почувався холодно та незатишно. По той бік металевої огорожі вже не перший день стояв собака. Такий простий – чорний, безпородний, але з такими проникливими карими очима. Він чекав на свою годувальницю. Ось уже тиждень, як її ніде не було, тим не менше, собака продовжував чекати, адже собаки вірні всім серцем та душею до останнього.
До огорожі підійшов жіночий силует і простягнув тварині шматок м’яса, який вдалось поцупити в їдальні. Тепер ця жінка годуватиме його.
- Їж-їж. – сумно всміхнулась вихователька. – Безпородним також інколи щастить.
