Міст через залізничний вокзал представляв собою вузький перехід через колії та поїзди. Залізне кріплення, балки, перила та дерев’яна підлога. Щодня тисячі людей проходили ним на роботу чи з роботи. Був вже вечір. Кілька людей фотографувалось на фоні вокзалу, поїздів, що кудись рушали в таку спеку та красивого заходу сонця. Кілька молоденьких дівчат багатозначно провели мене поглядом. І це при тому, що я виглядав побитим, стомленим і старим. Куди вони взагалі дивились? Я всміхнувся їм, але продовжував крокувати. Вони захихотіли, навіть щось викрикнули, але це лише змусило мене почуватись старим. Молоді ще, наївні. Колись вони навчаться зупиняти чоловіків поглядом, але це буде не сьогодні. Я пішов далі. Дошки скрипіли від кожного мого кроку. Трость вистукувала якийсь свій ритм на них. Я перейшов через перші чотири колії. Міст йшов під перекриття, а потім перила і балки заміняла стіна якоїсь будівлі з одного, та залізна, немов клітка огорожа з іншого боку. І згори звісно ж…
Я якраз встиг до них дійти. Піднявся по східцях і пройшов ще кілька кроків. Завжди було відчуття ніби ти в клітці. Позаду почулись кроки. Я знав коли люди йдуть за мною, а коли попри мене. І хтось таки йшов за мною. Дивно, що я не помітив цього раніше.
- Добре, що ти прийшов – я обернувся до нього – думав ти ще якось підставиш мене.
Він всміхнувся. Я ж просто дивився на нього крижаним поглядом. Таємний незнайомець таки з’явився. З моїми здогадами в пору брати лотерейні квитки.
- Ти не здивований мене бачити.
- Не здивований.
Ще би. Це мало рано чи пізно статись. От і зустрівся з братом…
Все стало на свої місця. Ось для чого він з’явився в Наталки. Він забрав вдосконалений делірій. Він довідався про Едика. Як? Невже Наталя сказала йому? А я думав на священика. Він ж вимкнув Саші світло, хорошим ударом в голову. Але чому я його там не відчув? Він якось обдурив мої інстинкти. Я не знав, як, і розумів, що сам він мені не скаже.
Ми з ним були одного зросту. Переді мною стояв високий, красивий, атлетичний, молодий чоловік. Коротке русе волосся, вибрите на скронях, абияк стирчало. Синя футболка, темні джинси, чорні кеди. Попри все він виглядав чисто, доглянуте. На лиці була акуратна борідка. Лице було пропорційним. Сині очі горіли життям. Він дружньо всміхнувся. Я ж став ще похмуріший. Коли він говорив, голос звучав м’яко, але в той ж час з грудей по ньому лились сталеві нотки.
- Радий тебе бачити – всміхнувся він – скільки вже пройшло?
- Я не рахував – якомога спокійніше сказав я.
- Обіймемось, брат? – запитав він.
- Не варто, Марко – сказав я.
Він мене бісив. Мене бісило оце: брат. За всі ці роки нічого не змінилось. Він теж не змінився. Я відчув, як закипаю всередині. Сучий вишкребок. Він створював мені проблеми, а потім робив вид наче нічого не сталось. Той товстун в барі. Едик. Полтергейст. Я знав, все це його рук справа. Його вплив розрісся на всіх, хто знаходився біля мене. Він отруював їхні серця…
Як і кілька років тому, я був безсилий допомогти. Він знов мене переграв.
- А я радий тебе бачити – він підійшов до мене і хлопнув по плечі – все згадував старі часи…
І я згадав, скільки людей ми втратили через ТЕБЕ. Але я мовчав. Не хотів удостоювати його словами.
Його усмішка нагадувала батькову. Він взагалі більше успадкував рис від батьків ніж я. І це теж мене бісило. Він молодший за мене, але саме зараз сопливим підлітком почував себе я.
- Може сядемо десь? – запропонував він – перекусимо? А то давно не бачились.
Марко всміхався мені з ніжністю називаючи мене: брат…
- А, брате?
Я відхилився для сили удару і вдарив його головою в ніс. Чоло відчуло хрускіт хрящів. Він відійшов тримаючись за нього. Я замахнувся палицею і зарядив йому в стегно. Він скрикнув і відскочив ще далі, але не розрахував, що позаду сходи і впав. Каплі крові капали йому на футболку. Я кинув палицю на сітчасту огорожу, тоді повернувся до нього смачно плюнув на землю.
- Давно не бачились, БРАТ – сказав йому.
Тепер в його лиці не залишилось доброти кров текла по лиці, що нагадувало хижака.
- Ну, ти сам цього захотів…
Він швидко піднявся і рушив на мене. Я в цей момент скинув піджак і повісив його поряд з палицею. Закатав рукави сорочки. Акуратність ніхто не відміняв…
Він швидко кинувся на мене. Я пропустив його лівий прямий в лице, але від зміг закритись від сильного правого. Сам наніс йому кілька ударів по ребрах, тоді закінчив би боковим в скроню, якби він не відштовхнув мене ногою. Мене повело назад, але пальці схопились за сітку і я все ж втримався. Марко підскочив, щоб вліпити мені ще один в лице…
- Я став сильніше тебе! – кричав він.
В мене травмоване коліно, тож змагатись з ним в швидкості я не міг. А він не гидував проходитись по ньому ударами ногою. Я терпів. Воно палало від болі, але я стиснув зуби і терпів. Він притис мене до стінки і немилосердно бив, та відскакував, як тільки я намагався віддати йому здачі.
Як тільки він знову зблизився, я зігнувся і кинувся йому в ноги. З грохотом звалив його на землю. Він закрився, але ударом за п’ятим я таки пробив його блок. Його голова смішно смикнулась назад і він вдарився потилицею в дощату поверхню. Я не зупинявся, тепер я з лихвою повертав йому свої пропущені удари.
Якось він та й скинув мене з себе. Я боляче вдарився об дошки. Він накрив мене долонею в вухо. Спочатку в голові задзвеніло, а потім я відчув, як воно пульсує. Марко ж тим часом видряпався на мене. Моя губа знову тріснула. Вилиця напухла. Його руки схопили мене за шию і почали душити. Горло наче стисло лещатами. Я заборсався ногами, але марно…
- Ну що, заспокоївся? – сичав він.
Рукою я вчепився йому в волосся, притягнув до себе, а тоді з всієї сили вдарив його голову в бетонну стіну. До цього я ніколи не любив міст через вокзал…
З глухим стуком він злетів з мене і впав поруч, тримаючись за свою макітру.
- Тепер так – з кашлем видав я – це за скінхеда. Я знаю, що ти причетний до цього.
Десь неподалік на нас показували пальцем люди. Весь їх інтерес до фотографування та до вечірніх краєвидів зник. І тепер їх увага зосередилась на нас.
- Ти сам хотів, щоб він здох – засміявся Марко – в тебе би не вистачило духу на таке.
- Ти хоч бачив, до чого призвели твої дії?
Марко промовчав. Я відвернувся. Ну звісно ж він не винний. Ніколи не винний. Але в одному він був правий: я таки хотів, щоб Скінхед здох. Мені аніскільки не було жаль його.
- Пропоную переміститись подалі від цікавих очей – запропонував Марко.
Я погодився з ним.
ID:
611811
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.10.2015 15:20:54
© дата внесення змiн: 07.10.2015 15:20:54
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
