«Ось у нас постійно цвіркуни співають,
а птахів мало, -
це у нас історія закінчилась!»
(Андрій Платонов)
Що мене дивує в нинішній осені – так це бідність на фарби. Давно вже час бути яскравому золоту дерев, а все нема. Мені кажуть не час, ще будуть і черлені клени і жовті ясени і брунатні буки, але мені в це віриться все менше. Як так досі і не їздив на осінні етюди, хоч вже осені й половина – незабаром буде пора глуха, і час буде не для замилування, а для журби прозорого лісу і холодного вітру.
У вересні – щедрому, як то і має бути, але не вересовому, бо вересовий трунок був там, а тут – яблука, мені все хотілось поділись радістю зі старими знайомими і незнайомими, що є ще живий. І я справді від цього банального факту відчував радість, але відшукуючи людей з якими я міг би говорити про все, я зіштовхувався з тим, що це їм не цікаво. Звичайно, вони зауважували: «Радий за тебе, що ти живий, здоровий і цілий!», але відчувалось, що вони хотіли додати фразу: «Ну і що?» Потім я сам зрозумів, справді, ну і що? У світі стільки сумного – а я тішуся. І чим? Фактом свого існування? Крім того – сни: сниться одне і те ж. І то неприємне і моторошне. І якщо пишеться, то зовсім не те і не так, і не про те.
З такими от настроями я некрасивого жовтневого дня (бо місто) приїхав черговий раз в мою університетську лабораторію. Аспірант в черговий раз не захотів підтримати мою розмову про ірландські клани, студенти були все такі ж нетямущі, з тераріуму, як завжди, втекла змія – смугаста і різнокольорова – нетутешня, і її ловили по всьому корпусу, все як завжди – ніби і не було цілого року – відсутності. Згадувались чомусь рядки Сергія Єсєніна:
«Кого покликати? І з ким же поділитись
Сумною радістю – лишився я живий?»
Несподівано до мене завітав старий знайомий незнайомець (щось таки почуло про має потаємне бажання і здійснило це), що працює в місцевому краєзнавчому музею з колегою – моїм колишнім студентом (смішним і завжди життєрадісним, я чомусь грішним ділом, думав, що він неправильний, а він просто дивак). Завітали, звісно, по справах, але заодно забігли до мене, сказати свій добрий день і своє як справи. Крім того, з ними я півтора року не бачився.
- Ти де пропадав цілий рік?
Буцім то він не знає, де я цілий рік пропадав, але це така форма розмови: в очікуванні – та я от... Але яке запитання, така і відповідь:
- Ви не повірите. Я цілий рік відпочивав на курорті. Я виграв турпоїздку в чудовий південний санаторій – на цілий рік. При цьому нам годували безкоштовно, забезпечували одягом та взуттям – безкоштовно, за житло, комунальні послуги не потрібно було платити – все безкоштовно. Крім того все було включено: навіть екстремальні розваги. Звичайно, ризиковані, небезпечні розваги, але тоді це не був би екстрім. Крім того: приємне товариство, цікаві співрозмовники. І кожен день щось нове: то на берег моря повезуть, то в степ, до річки, то в ліс. І транспорт теж безкоштовний. Іноді навіть давали персональний автомобіль і водія. І то не якусь там жерстяну коробку, які тут по місту їздять, а добротний броньований автомобіль. І цілий рік на свіжому повітрі. Я дуже непогано відпочив і набрався здоров’я. І найдивніше те, що крім всього іншого за цей відпочинок на курорті мені ще й платили гроші, і то непогані, і тут, в університеті зарплата зберігалася, і там платили – ще більше.
Я думав мої співрозмовники не повірять у мою розповідь. Скажуть, що таких курортів не буває. А якщо і повірять хоч на крихту, то почнуть заздрити і теж захочуть ось так відпочити. Але вони повірили. Це було видно по їхнім обличчям (бо обличчя це дзеркало). І чим далі текла моя розповідь (як гірська ріка – прозора і швидка), тим сумніші ставали їхні лиця – кам’яніли, сіріли, сповнювались співчуттям і навіть жахом. Де ваші посмішки, друзі? Чому раніше ви завжди сміялися з моїх сумних жартів?
Ні, таки треба мені їхати на осінні етюди. У гори – коли вони різнокольорові і туманні. І мати якусь мрію – нову. Наприклад, збудувати вітряний млин, стати мельником (а вони всі містики у наших зворохоблених краях і знаються з потойбічним) і молоти людям борошно, і дивитися, як вітер крутить дерев’яні крила цього пшеничного птаха.
З поверненням, пане Артуре!
Ваші сумні жарти, і споглядальна іронія - це цікавенний жанр - такий собі український дзен. Завжди з задоволенням читаю Ваші твори. І проза Ваша подобається навіть більше ніж поезія.
А про ірландські клани можете поспілкуватись з феноменальним Шоном Маклехом: http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=16970
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Це мій старий друг - ми вже 25 років спілкуємось з Шоном...
говорять, паралельних реальностей не буває, а вони - за рогом, за кущем, за полем... і часто не треба шукати туди дверей - вона сама тебе поглинає, навіть проти твоєї волі...
мені не байдуже, що Ви повернулися, я справді з цього радію, хоча й не знайома з Вами. хіба можна не радіти збереженому життю? можливо, і я ще існую завдяки Вам... і таким, як Ви... з іншої, паралельної реальності... за рогом... http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612283
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все перемелеться і мука́ буде...
спасіння - справді в природі, в сині небесній, прозорості води, засинанні й пробудженні дерев
збудувати вітряний млин... щоб підтримати поривання новітніх гідальго...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все ,що бачимо навколо-це відображення нашого стану ...думок ...настроів...хотала б змінити Ваш настрій,думки на світліші,тепліші...хіба можу допопогти з розрахунками у будівництві вітряка...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
збудувати вітряний млин, стати мельником... майте на увазі, Артуре, що я все життя мрію збудувати вітряного млина "у реалі" - я до того, що невеличке товариство для такої цікавої справи і тут, на рожевому сайті, набереться... будете прорабом
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий оптимістичний відгук! Приємно, що є люди які мислять саме так....
Справді.... Тільки там можна зрозуміти, що говорить осінній вітер.... 
Мене візьмете до неї? 
Гусь свині не товариш! Тому не розуміємо одне одного! 
