Допоки я спускався нижче, Саша зняв мітку. Пацан швидко вчився. Він прекрасно справлявся і без наших здібностей. Тепер настала черга Марка бігти, бо йому виявилось найближче. Мені було цікаво, як саме він буде працювати, як і що він говоритиме. Але не дано.
- Макс, тебе кликала дівчинка – заговорив священик – бігом.
- Йди – сказав Олександр – ми впораємось.
Я направився на п’ятий поверх. Перейшов на біг. Отець Михайло чекав мене на порозі.
- Що там? – запитав кивнувши в бік дверей.
- Ліля тобі розповість – коротко буркнув той.
Він не міг бути вище простих суперечок. Тепер я зрозумів його неповноцінність. Раніше він був для мене авторитетом. Він уособлював якусь таємну мудрість, що я ніяк не міг збагнути. Але в деталях схована істина: він просто був забобонним старим. Він не міг признати очевидну необхідність, і це застилало йому очі. Я був розчарований в ньому
- Боюсь, ви не розумієте – заговорив я – від цього залежать наші життя і ще кількох людей…
- На все воля Божа – він спокійно розвів руками.
Я не став з ним заїдатись. Не було часу. А може в мені все ще жила повага до старого, яку так затято відтісняла моя черствість і ненависть. В мене вже не буває інакше: я або просто спокійний, або ходячий шматок ненависті. І це повільний, але вірний шлях на дно. Я вже знаю, своє покарання в пеклі, якщо воно є: мене щось буде постійно дратувати, а я не буду спроможний це припинити.
Я зайшов в квартиру. Там сильно все гриміло. Добре, що сусідів немає. Або є, але вони настільки заклопотані, щоб щось робити. Я швидко пройшов по коридору. Повернув на кухню. Полтергейст був тут, але він не міг мене відчути. Зате я відчув, повітря, що було наелектризоване.
- Ти бачиш мене? – запитав я в слух.
Нема реакції. Для нього я просто не існував. Пройшов до кімнати. Постукав.
- Це я, Макс.
Почувся якийсь шум. Ліля видимо забарикадувалась з Наталею, щоб дух не зміг прибити їх ножами до дверей. Він міг проникнути в кімнату й так… Чи не міг? Я на хвильку задумався. Ага, он воно що: Едик знайшов душі тих, хто помер в сусідній кімнаті. А цю він огородив. Тому то й Наталка вибрала її.
Двері відчинились. Я був здивований, побачивши замість Лілі Наталю.
- Чого став? – шикнула вона, схопивши мене за руку й затягнувши всередину.
Полтергейст ніяк не відреагував на це. Але про всяк ми зачинили двері. Я роззирнувся. В кімнаті і далі був безлад, але тіла скінхеда вже не було. Міліція таки побувала тут. І ми серйозно ризикували… Але не до того зараз. Ліля сиділа на колінах посеред кімнати. Вона не рухалась. Дихання було глибоким і повільним. І очі… Вони відкриті. Вона навіть не кліпала.
- Може поясниш, що в біса коїться? – зашипів я.
- Я попросила отця Михайла не розповідати нікому – сказала вона.
- Не розповідати що? – я схопив її за плечі і притис до стіни.
Вона спробувала вирватись, але я до болі стиснув її плечі.
- Не розповідати що?
- Мені боляче – заскавуліла відьма. Від її сили і гордості не залишилось сліду.
- Розповідай, що коїться! – я навіть не знав, що мій голос може лунати так погрозливо, і так владно.
- Я хотіла його приборкати, та не змогла – в відьми по щоках скотились сльози.
Але я знав ціну таким сльозам. Жалість та співчуття – це те, що з нас витягують жінки. Це ті струни, за які вони майстерно смикають і виходить отруйна солодка мелодія. Але я був мертвим до таких речей. Зазвичай…
- І ти просто звалила на неї свою роботу! – гаркнув я.
- Воно занадто могутнє для… - вона замовкла.
- Для приборкання, правда? – з презирством запитав я – ось для чого тобі Ліля. Вона лише приманка…
- Вона й так приречена – сказала Наталія – Марко розповів, що тобі довелось її знову рятувати. Ти ж не можеш робити цього вічно…
Я відвісив їй ляпас. Вона скрикнула і впала на землю, закривши щоку руками. Підігнула ноги під себе, скрутилась калачиком, готуючись до нових ударів. Вона нагадувала побите цуценя. Я не став її чіпати. Навіть ляпас це забагато для жінки. Хоча, щось в мені твердило, що це заслужено.
- Хто дав тобі право жертвувати кимось з нас!? – заволав я.
Відьма засміялась. Її гидкий сміх тихо розповзався по кімнаті, і ставав все гучнішим.
- А хто дав це право тобі? – тихо запитала вона – що ти постійно робиш, як не це?
Я промовчав. В цей момент в кухні щось почало трястись. Ліля стрепенулась, але це була лише мить. Вона не могла повернутись.
- Вона в астралі – Наталя навколішках підповзла до неї.
Погладила її по голові. Зашепотіла щось на вухо. Я бував там кілька разів, і я знав, що Ліля матиме, що розповісти. Це як перший прийом якісного ЛСД: твоє мислення змінюється, від тих почуттів, що тебе переповнюють. Ти зазнаєш ментальних пошкоджень. І так як раніше ти вже не мислитимеш. Астрал міняє людей. Це одночасно страшне і веселе місце. Що це ніхто не знає. Мало хто, що може розповісти про це. Геральт не любив цим займатись, вважаючи це маячнею. Він взагалі не вірив в будь-які подорожі поза тілом. Але я знав, що це реально.
- Як саме вона туди потрапила? – запитав її.
- Делірій – відьма злякано подивилась на мене, чекаючи е одного ляпасу – вона сама його прийняла. Я намагалась завадити, але…
Я глянув на неї так, що вона замовкла. Брешеш, ти знала, що так буде. Ти чомусь розповіла їй про нього. Але виясняти відносини я не став.
- Скільки?
- Три каплі. Але цього достатньо.
- Наскільки сильно рецепт відрізняється від оригінального?
- Ненабагато…
Вона не встигла договорити. Я підійшов до її сумки і дістав звідти ще пляшечку. Сів навпроти Лілі на коліна. Взяв її за руки.
- Ти збожеволів? – запитала Наталя – забув, як закінчився останній раз?
- Тебе тоді не було – гаркнув на неї
- Ваш з Марком друг помер від страху…
- Мені треба її витягти! – гаркнув я.
Витяг корок зубами. Там явно було більше трьох капель, але доведеться ризикнути. Як тільки рідина потрапить в організм, почнуться сильні галюцинації. Ми з братом спочатку не розуміли, що це не зовсім галюцинації. Це не світ дуалізму Декарта. Це метафізична та онтологічна реальність, якщо наука не бреше. Або астрал, якщо вже надто спрощено.
- Ну, понеслась! – сказав, випивши весь вміст.
Делірій на смак наче холодна крапля дощу. З тим як він проникав все далі в моє тіло, я відчував, що температура цих капель істотно зростає. Мені це були наче краплі лави. В голові закрутилось. Я міцніше схопив Лілю за руки. В вухах щось шуміло. Наталя давала останні поради, але я не чув. Заплющив очі, або може мені здалось, що я їх заплющив, не знаю. Стало темно. З’явилось відчуття, що все навколо мене крутиться. І я став чекати. Все прискорювалось, так, що мене почало тоншити. Але я тримався.
А тоді все припинилось. Нудота відступила. Я розплющив очі.
Нічого особливо не змінилось. Хіба те, що я лежав на землі. І те, що я бачив себе сидячого на колінах біля Лілі. Наталка не рухалась, вона немов зависла в якісь кумедній позі.
- Просто прекрасно – буркнув я.
Слова ехом розлетілись в усі кутки кімнати. І загубились так само, як і вилетіли з мого рота. Я повернувся. Лілі в кімнаті не було. Кликати її марно. Треба хіба знайти. Я підійшов до вікна. Розтулив штори. Ясно, мені не вибратись звідси. За вікном не було нічого. Вікно впиралось в бетонну стіну. Он, що бачать полонені Едиком душі. Голос Наталії донісся нізвідки.
- Знайди Лілю, не забувай для чого ти тут.
Я не відповів. Вона навряд чи почує. Повернувся і пішов геть з кімнати. Все було якогось темно зеленого кольору. Наче кімнату на кілька століть погрузили в воду і водорості добрались до неї. Я потягнув на себе двері і вийшов на кухню. Все палало вогнем. Наче при пожежі, коли я кинувся рятувати Жанну. Ніякої температури я не відчував. Зате в кухні я знайшов Лілю. Вона сиділа в кутку, поклавши голову на коліна і охопивши їх руками. Її тіло беззвучно смикалось. Я не відразу зрозумів, що вона плакала.
- Ліля – покликав її – це я, Макс.
- Йди геть! – закричала на мене.
- Я прийшов по тебе – я сів біля неї – нам час повертатись.
- Куди? Мені немає куди йти! – закричала вона.
- Є – м’яко сказав, поклавши руку їй на плече.
- Для чого? Я однаково повернусь сюди. Мені не судилось довго жити…
- Брехня. Я витягну тебе звідси.
- Навіщо?
- Тому що тобі можна допомогти.
- Тобі це навіщо? – вона перший раз глянула на мене.
Довге перебування тут змінювало її. Вона ставала частиною цього світу. А цей світ ставав частиною її. Не хотів її відпускати. Її очі наливались байдужістю. Лише щоки були вологі від сліз, що от-от мали висохнути назавжди…
- Де ті духи? – запитав я.
- Пішли геть – спокійно сказала вона – я прогнала їх.
- Тоді що ти тут робитимеш?
Неймовірно! Ліля змогла зробити те, що не вийшло б ні в кого з нас. Аж тепер я зрозумів, чому всі мої спроби її врятувати були марними. Вона належала до тих рідкісних людей, що могли перебувати тут. Я звідси зникну, коли закінчиться дія деліріума. Краще, б звісно забратись звідси якомога раніше, бо тоді є шанс зберегти здоровий глузд. Після ж припинення, я декілька разів не міг зрозуміти де я є. А це лякає. До біса сильно лякає. Я вже розповідав, що Антон не справився. Він збожеволів. А робилось це так непомітно для нас, що коли відбулись перші зміни – стало пізно. Антон помер.
Ліля ж була провідником. Вона могла б спокійно перебувати і там і там. Може навіть вона могла б мати мої здібності. Але про це я не сказав. Мітка не відступала не через те, що хтось її прокляв. Просто власна ж підсвідомість тягнула її сюди. А методи наша підсвідомість вибирає невміло. Все, що мені треба, це переконати її більше не повертатись сюди. Звідки я дізнався про це? Серйозно? От так просто прогнати духів з проклятого місця? На землі таких людей по пальцях перерахувати можна.
Але вона не стане такою людиною. Я не дозволю цього. Я не дам їй своїх здібностей. Це не те життя, що їй потрібно. Нехай живе сірою, буденною рутиною, але нехай живе, як всі. Це для неї занадто.
- А ти що тут робитимеш?
- Нічого. Я планую витягти нас звідси.
- Як?
- Дай мені руку і я тебе виведу.
Вона якось дивно глянула на мене.
- Для чого тобі це? – запитала вона – чому тобі є діло до мене?
- Тому що ти мені небайдужа – ці слова ледь вилетіли з моєї горлянки. Але наступні вилетіли так, що я навіть не чекав – тому що я люблю тебе.
Лице її освітила посмішка. Якби в астралі не було тьмяних кольорів, я б міг за кластись, що вона почервоніла. Не знаю. може вона ще щось би сказала, але я не хотів чути. Шок від своїх слів опанував мною. І щоб не ускладнювати ситуацію я взяв її за руку.
- Ходімо, нам потрібно повертатись.
Вона піддалась. Без лишніх слів я повів її назад до кімнати…
ID:
613416
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.10.2015 01:16:28
© дата внесення змiн: 15.10.2015 01:16:28
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
