|
_________________________________________________________________ «Водице-чистице, змиваєш ти гори, долини, береги, захисти душу сієї породілі од всякої напасти-біди! Поможи їй радости дожитися – щасливо розродитися!» - шепотіла повитуха над Марією. Марія од болю зібгала простирадло під собою і міцно стискала в жменях. Губи пересихали. Повитуха подала їй солодкої водиці.
- Ну, ще трішки, тужся!
А за вікном, мов на лихо, якраз розгулялася хурделиця, жбурляла у тонкі шибки снігом, люто свистіла, змітаючи сухий сніг з покрівель. Усю ніч Марія ока не змикала, корчі ставали частішими, і тільки-но темнеє покривало ночі зсунуло з гір, мати обв’ язала голову платиною, накинула кожух і, ще незайманим високим снігом бігла за повитухою, що жила через п’ять хиж нижче.
- О слава Господу, - скликнула мати, коли дитя опинилося нарешті в руках повитухи.
- Диви яке! - гукнула та. - В сорочці народилося! Таке весь рід ощасливить. А сорочечку, бабусю Калино, яло засушити і за іконою зберігати.
Повитуха подала в руки Маріїній матері, плівочку, наче скарб який. А сама перев’язала пуповину клочаною зеленою ниткою, щоб жінкою багатодітною стала. Тоді взяла на руки та й промовляла: «Тьфу, тьфу, тьфу, нівроку, здорова бись була», - і поклала матері на груди. А бабуся вже готувала купіль із любистком, щоб дитина здорова росла і хлопці любили, вкидала кілька гусячих пір’їн, щоб життя легким було, вливала молока, щоб тіло біле було, меду, щоб хлопці любили, монетки – на багатство, і водиці свяченої. А під сволоками вже гойдалася біленька вирізьблена колисочка.
- Яка гарна колиска! – підмітила повитуха.
- Таки гарна, - відповіла Калина.
Скупане немовля сповили і положили поруч із матір’ю. Марія лежала виснажена і з притугою дивилася на доньку.
Поверталася до свого дому повитуха, зморена, збентежена. Ніяк їй не звикнути до цієї роботи, завжди хвилювалася, це ж бо - Людина на світ з’являється. Це ж бо, яка відповідальність перед Богом - душечку подаровану Отцем Небесним прийняти, і вперше сповити, і прикласти до грудей породіллі. Щоразу краялось її серце через те, що не зазнала вона того щастя сама, як то крихітне ангельське створіння, обхопивши теплий материнський сосок, з неймовірною міццю починає витягувати, здається, з усієї тебе той солодкий нектар, те живлюще питво. Коли, і боляче, і радісно, а щастя таким стає раптом велетенським, всеобіймаючим, і твої руки не хочуть відпускати, а все щільніше притискають дитятко до себе. Щоразу з доброю заздрістю, крадькома гляділа на породіллю і таїла й собі надію. А по тяжких пологах, коли новонародженого не вдавалося врятувати кілька днів її ніхто не бачив. Коло господи тоді справлявся чоловік.
Попервах вона рахувала прийняті пологи (навіть зарубки клала на лиштві) та скоро з ліку збилася. Ще молодою була, коли стала повитухою. Та її і зараз старою не назвеш, бо доки жінка «цвіте», вважається дітородною, а значить молодою. Але ж їй годі сподіватися. Восени обидвоє з Іваном вже шістдесятку розміняли. Вже ганьба і думати про таке.
- Ну, й снігу намело! – оббиваючи чоботи, заходив у світлицю Іван.
А був він кріпкий, хоч і невисокий, зате плечистий, спокійний і вдумливий, і стояв він на міцних мужицьких ногах. Безпечно їй було з ним. Нічого й нікого не боялася поруч з таким чоловіком… Хіба-що старості. Бо як то без дітей? І за що Господь так карає жінку, якби ж то знати?
- Народила Марія?
- Народила.
- Хлопа?
- Дівча, біляве таке, як і сама, та ще й в сорочці.
- Як вона?
- Усе добре. Тільки ще на одне копиля більше в світі стало!
- Сядь, поїж Юлино.
- Не хочеться. Та й пощуся я сьогодні, ти ж знаєш.
- Забув.
А найважче у свята та й у заметілі люті, як ото сьогодні, коли з хати й носа не висунеш. Хата пуста, а у пустці тій тиша німа, і тільки ходики цокають та дрова букові у печі потріскують. Співає Юлина та й зіллячко перекладає, Іван прокашлюється дрімаючи, так час і збігає.
Збігла і ця зима долиною, за водою, шляхом, стежками. Правда, ще двічі наверталася, та марно. Видно, весняне сонце не приставало ні на які перемовини. Сади розбруньковувались, землиця прогрівалася, бузьки прилетіли. От буде Юлині роботи на осінь. Вона повитуха аж на два села.
Та одного дня під час пологів, акурат у сусідньому селі, Юлині раптом зле зробилося. Спочатку їй стало млосно, а по тому в очах стемнілося, і такий переляк напав на неї. Благо дитя вже лежало під грудьми породілі. Того-таки вечора, вже засинаючи, Юлина направду відчула, як щось заворушилося в її животі і легенько попручалося. І так дивно стало, вона аж завмерла. Хоч Юлина одразу відкинула думку про вагітність, все ж почала з того часу пильніше прислухатися до себе. На її подив поштовхи продовжували повторюватись, а перса наливаючись, почали тяжіти і збільшуватись. Соски тверділи, злегка поколювали, та й у вазі прибувати стала. Тепер вона вже не сумнівалася у своєму новому становищі. Так, Бог почув її молитви, біда тільки – пізнувато, журилася Юлина. А Івану вирішила поки що не казати про новину, бо й сама ще до кінця не усвідомила, що відбувається і чи радіти щастю такому, чи боятися його?
Вже от-от і розродиться, а їй ще віра не йметься, що то з нею таке диво сталося. У селі всяке казали. Одні раділи за неї, підбадьорювали, були такі, що й судили. Та на пересуди і суду нема. А Іван тільки клав їй руку на плече і мовчав. Юлина теж мовчала, бо малослівною від природи була.
І ось одного дня Іван зніс з горища колиску, яка ще пахла свіжою смерекою і поставив перед Юлиною у світлиці. Вражена жінка аж присіла, оглядаючи подарунок. Бо й сама вже думала про колиску, хоча знала, що наперед нічого не яло готувати. Вона гладила пальцями старанно витесані смерекові спинки, радісно посміхалася, коли зненацька завмерла. Погляд її зупинився на вирізьбленому візерунку. Такі ж дубові листочки із жолудями прикрашали колиску, яку вона бачила у Марії під час пологів. Вона підвела очі і запитально поглянула на Івана.
- Точнісінько як у Марії…
Іван відвів очі.
- Ти?
Пологи почалися раптово і передчасно. Юлина знала, що народжувати буде важко, але що настільки - не сподівалася. Обійтися без сторонньої допомоги все ж не вдалося, і розгублений Іван біг осінньої ночі до дому Марії, просячи у її матері підмоги. Калина трохи зналася на цій справі, бо не раз допомагала Юлині при важких пологах. Вона передала в руки Марії доньку, накинула одежину, що була під рукою, і вибігла слідом за Іваном.
Іван стояв на колінах і вже вдесяте молився до Богородиці, коли раптом почувся дитячий плач. Він перехрестився, вбіг до хати і побачив стривожену і розгублену Калину біля дружини, що лежала нерухомою. Від того чомусь і сам заціпенів. Ноги од переляку задеревіли, а потім підкосилися, і він майже не втратив рівновагу. Та за мить Юлина повернула голову і слабким голосом промовила: « Назвіть її Марією».
- Що, що таке? – запитав схвильовано.
- Погані справи, - прошепотіла перелякана Калина.
Іван насилу кинувся до ліжка, не знаючи що діяти, дивився то на Калину, то на дружину, яка після тих слів більше вже не подавала ніяких ознак життя і почав тормосити її.
- Мій Боже! - зйойкнула Калина.
- Юлино, - не переставав торсати Іван.
- Не руш її…
- Чому вона заснула?... Юлино!…Чом не чує мене?
Він обтис голову руками, а потому тремтливими пальцями почав гладити її волосся, взяв її схолоднілі долоні у свої і, як хлопча гірко заплакав.
Жінка мовчки прибиралася навколо, потому загорнула дитя і тихо сказала:
- Віднесу дівчатко до Марії плекати, затим повернуся.
Та Іван вже не чув нічого. Очі його затьмарились, а у вухах боляче дзвенів Юлинин лагідний спів:
Ой завішу колисочку
На ту ялиночку,
Прийде Господь колисати
Мою дитиночку.
Прийде Господь колисати,
Ангели співати,
Аби моїй дитиночці
Любо було спати...
ID:
614296
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.10.2015 23:49:06
© дата внесення змiн: 21.11.2015 19:37:16
автор: isabel
Вкажіть причину вашої скарги
|
