У о́сені на з́ібганих лан́ах
я напиш́у пое́му про розл́уку…
Душ́а з оч́ами ќинутих дворн́яг
все мр́іяла трим́ати р́ідну р́уку.
Щоб притул́итись н́іжно до тепл́а,
поч́ути сл́ово т́ихе і ласќаве…
Та л́ише сміх, як дзвін шмат́очків скла,
і пр́имхи злі, як м́ісиво крив́аве.
Пот́ухло сонце…, тисяч́і чобіт
плюндр́ують д́ушу, рвуть зі см́іхом шќіру,
зат́оптують в багн́о місьќих бол́іт,
в майбу́тнє убив́ають св́ітлу в́іру.
Їй все одн́о, чи бу́де н́овий день,
поќи бол́ить в душ́і р́ана розл́уки.
Вон́а пов́исла в ч́асі, мов міш́ень,
щож, пригот́уй насм́ішку, н́іби л́ука.
Хто милост́ивий – хай мен́е доб*є
стріл́ою ѓострою, бер́и лиш ледь лів́іше.
А зр́адник – д́алі хай єств́о своє́
гріх́ом безм́ежним й лицем́ірством т́ішить.
Руќа не піднял́ась, а сам стрілець
за т́емним склом, схов́авши п́огляд с́ірий,
побр́ів у небутт́я, нем́ов вдів́ець,
що с́умно обмин́ає д́олі д́іри …
Куд́и ж под́ілась бідная душ́а ?
Втекл́а від перес́удів, л́иже р́ани ?
Сердешна…, не вартують ні шиша
таќі ось незаќінчені ром́ани.
У о́сені на з́ібганих пол́ях
слід́и жал́ю і с́уму залиш́ились.
Душ́а з оч́ами в́ідданих дворня́г
своїм секр́етом пл́ачучи діл́илась…
22.10.2015, Миколаїв
Це мій переклад твору Наталії Рибальскої «У осени на скомканных полях».