Цікаво, а чому не сьогодні – раптом прозвучало в голові, але луни не було… Відкидаючись на спинку крісла дивлюсь на свої вени. Уявляю як випускаю з них всю кров на волю, вмиваюсь нею, як завжди це роблю перед сном, і йду спати… Цього разу назавжди. А де ж візьметься то « завжди» чи куди подінеться після того? Мабуть це знають тільки ті хто занурився у нього, а може й вони не знають. В будь-якому випадку, ми всі рухаємось в один бік, і рано чи пізно, перевіримо яке воно глибоке те «завжди».
А зараз, я відчуваю його, воно зовсім близько, на відстані подиху, але в іншому всесвіті, і тягнеться до мене, натягуючи тоненьке, як павутина, полотно реальності. Але чи порветься воно сьогодні – залежить від мене. Я в передчутті… Як маленька дитина якій щось пообіцяли. Прислухаюся до нічної тиші, яку всі бояться зіпсувати, намагаюсь зробити ковток повітря… А воно сухе і мертве, як то дистильована вода, хоча всі вікна відкриті навстіж… Час іде нерівномірно… все повільніше і повільніше, і от – завмирає в очікувані мого рішення.
Я не відчуваю в собі життя, лише втому, яка намагається заповнити простір у мене всередині, але він надто великий і вона губиться… Тепер я нічого не відчуваю. Що краще, біль чи порожнеча, якщо третього не дано? Та ця думка згубилась там саме де і втома, не дочекавшись відповіді. Напевно, на це питання не існує правильної відповіді, як і на всі інші, ми просто вибираємо…
Чи варте щось, якщо воно не має сенсу? Нічого не має сенсу – в цьому і є весь сенс. Зрозумій це, або помри безглуздо – третього не дано…
Не можна жити без реальності, а в мене їх багато, і лиш одної я цураюсь, бо вона мене вбиває. Це саме та реальність, яка породила мене, а не яка була породжена мною, вона мені не підвладна, і саме зараз, в ній, я задихаюсь… В повітрі, повним кисню, на одинці із своїм запеклим ворогом – собою. Як я хочу його вбити… Але тоді це буде самогубство, і все одно не матиме сенсу.
Я боюсь поворухнутись, бо кожен мій рух може призвести до фатального кінця, та тільки до мого.
І тут я починаю тонути… мене затягує в безодню порожнечі, я намагаюсь за щось вхопитись, та все, що плаває на поверхні іде на дно швидше, ніж я: марні надії, хибні сподівання, гнітючий самообман та образи знайомих. Без будь-якої підтримки – я перестаю боротись, мої руки оніміли, розум також. Опускаючись все глибше і глибше я починаю усвідомлювати, що не можу потонути, така собі підступна витівка мого вічного ворога. Він завжди так робить, спочатку дразнить мене спокоєм, а потім – завдає ще більше хвилювань. Блиснуло лезо, ховаючись в руків’я … Надто просто, щоб бути правдою, надто легкий спосіб отримати спокій і таку омріяну свободу… Тепер я вже не боюсь… а сміливо рухаюсь, розсікаючи товщу повітря, змушуючи час іти знову. Холодна, вогка і така порожня постіль приймає мене в свої обійми, і я з насолодою провалююсь в єдине місце, за яке не шкода заплатити життям.
ID:
616291
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.10.2015 20:59:30
© дата внесення змiн: 19.02.2016 23:56:15
автор: LeV
Вкажіть причину вашої скарги
|
