Замуроване листям осіннє небо,
Замуровані вікна моєї печалі.
Я так довго шукав цю дорогу до тебе,
серед тисяч осінніх доріг і що далі?
Взяти душу твою, що ось тут причаїлась
в зашифрованих сплесках твоєї свідомості,
Що з роками оманою, брудом укрилась
і сховалась в тумані, в твоїй невагомості?...
Взяти тіло, де досі сліди (хоч й заметені)
тих, хто пестив його, не смакуючи повністю?...
Долі тисяч людей у цій осені сплетені,
Насолоджуюсь цим, як хорошою повістю...
Насолоджуюсь, так!.. Але листя все падає -
Замурує у стінах, де повно печалі...
Так багато людей, та мене хоч хтось згадує?
Я пожив сто життів. Зупинився. Що далі?
