Я безнадійно заплуталась у лабіринті власного життя. Скрізь морок, який щільно окутав мою понівечіну душу... Сльози...це все на що я спромоглася за останній тиждень...Де ж світло?!!..Коли вже я зможу побачити сонце?...Коли ці страшні тіні минулого мене покинуть?...Ридаю...і задаю ці безглузді питання у пітьму...у тишу, з якої лише ехом відгукується самотність...
Хочеться забутись...Забутись і полетіти вгору... На мить уявити себе янголом, який легко, без зусиль розриває хмари і прямує до сонця...до того світла, яке змушує весь світ посміхатися...Посмішка!...Що це таке???...Я вже забула, як це посміхатися...Сірий морок з*їв усі почуття...Лишилася самотність...ні...вже навіть її немає...зосталась лише пустота, яку так хочеться заповнити світлом...світлом сонця, світлом дитячої посмішки, світлом щирого зізнання...та життя безпощадне: були крила - відірвали...було кохання - нахабно вкрали...була посмішка - і ту відібрали...навіть самотність - єдину подругу - змусили зректись...Тепер стою на роздоріжжі і ніяк не оберу шлях в майбутнє...
