Ти, наче янгол, - ніжний і крилатий,
Як сонце в небі, теплий і сумний,
Та не дозволять в тебе закохатись,
Бо я чужа і ти мені чужий.
Твої слова пекучі, як отрута,
Твій погляд ніжний, як гірка сльоза,
Та моє серце ланцюгами скуто,
А моє горе виплаче гроза.
Ти впевнений в собі та одинокий,
Шукаєш щастя та ще не знайшов,
Я б була рада твоїм щастям стати,
Та ти підеш, як інший той пішов.
Я – проклята, приречена, самотня…
Ми зовсім різні і такі чужі,
А серце плаче й рветься на частини,
Та я не бачу між прокляттям цим межі.
Колись давно кохання я пізнала,
Та прокляли мене людські злі язики –
І наче квітка восени, зів’яла,
У небі потьмяніли всі зірки.
Приречена до смерті споглядати
На щастя інших, радість їх, печаль.
Та вмерла я і вам вже не впізнати
Мене нікчемну, бо в очах лиш жаль.
Коли я плачу, я себе жалію,
Спитать чому? Я вам не відповім,
Бо у пекельному вогні роками тлію,
Живу у ньому і помру у нім.
