Над ним схилилась чорна тінь,
Шептала щось, молила.
Пекельним болем поколінь
Здригалася могила.
- Держись, солдате, не вмирай!
Тобі ще жити й жити.
- Води, красунечко, подай.
Вмираю, гину. Пити...
Пив краплю цю немов причастя,
Немов останній раз в житті.
Де битви, біль, вогонь нещастя.
Де трави, схилені в журбі.
Хотів піднятись, та не сила.
Біль шматував, розкраював єство.
Вона шептала щось, молила:
- Чого тобі, скажи, чого?..
А він мовчав. Замовк навіки.
І не сказав свої слова.
Хотів, щоб усміхались ріки,
Неволя зникла і війна.
Єдине, вічне, неповторне...
Ви честь і славу збережіть.
Життя безмежне, неозорне,
Високо прапор підніміть!
Якщо почуєте десь запах рути,
Щоки торкнеться сонячний вінець,
То не забудьте пом’янути
Щирих солдатських сердець.
