Моя ти зоре вечорова!
О, як люблю твою красу!
Вінок сплету тобі лавровий.
А ти вдягни його, прошу.
Умий лице, всміхнися мило,
Калину в коси заплети.
Розкрили дух, вдягнися в силу,
Адже ти варта висоти.
Їдою щирою щоднини
Насити нас, потреба є.
Сьогодні в тебе іменини.
Кровавлять ще твої судини…,
Але ж як палко серце б’є!
Приємно, що в рідної мови є свято
Вітаю!
Але... нмд і такі статті мають право на існування: Цей “святковий” день, День української мови і писемності – як глум. Як знущання з тих, хто ще не забув рідної мови і намагається її зберегти в притомному стані.
Українськомовні люди в Україні живуть на становищі емігрантів, бо звідусіль і постійно чують іноземну мову, змушені доводити комусь своє право говорити рідною мовою, боротися за те, щоб їх розуміли – на своїй землі. У своїй країні.
“Не на часі”, “какая разніца”, “рускоязичниє на пєрєдовой” – провідні мотиви українського сьогодення. Не знаю, хто ще в світі може зрозуміти українця, який в столиці держави України опинився в еміграції. Можливо, ірландець чи шотландець. Може, баск і каталонець. Імовірно, що якийсь рідкісний білорус, якщо такі ще є.
Я розумію Ваш гнів, Вашу печаль. Мене так само болить. Але говорімо про це, підносімо нашу мову. Може, її більше любитимуть свої і чужі. Дякую Вам за небайдужість.