Ця осінь, що у краї цьогоріч, дивує щораз більше і більше. Здається, вона віддала усе, що могла – догріла усі овочі і фрукти, довела їх до повної консистенції, усі теплі фарби вилляла з небесних відер на дику і не дуже флору. Потім усі свої витвори образотворчого мистецтва, що були розміщені на високих природних мольбертах, без жалю поскидала додолу. Змішала усе, що було під ногами на луках, лугах, у лісах і садах, перекрутила кілька разів, злила в один, випріло - брунатний колір. Перепустила остатки трав через масивну сушку. Переорала поля, перекопала городи. Все. Пора б і зиму звати в гості.
Але де там! Не хочеться їй свій скіпетр зимі віддавати (як ото декому своє нагріте місце в мерському чи депутатському кріслі). Витягла осінь свою чудо-піч, яку вже, було, сховала до кращих часів, та й давай гріти сонячні промені. Розжарила їх добряче, стали вони вистрибувати з печі, на землю втікати. Аж зашкварчало скрізь. Зима зачула, встала на повний ріст, подивилася на все це, зморщила носа та й сховалася у своїх північних льодах на час. Людям на руку такі приємні сюрпризи – менше оселі грітимуть, більше дітей випускатимуть на вулицю.
