|
В кімнаті було темно, світло заливало лише маленький клаптик приміщення біля каміну, в якому потріскували догораючі дрова і завзято танцювало полум’я. А навпроти вогню у широких кріслах, обшитих зеленим оксамитом, сиділо двоє людей. Вони вже досить довго розповідали різні історії та не могли повірити, тому, що можуть отак просто розмовляти один з одним. Ці чоловік і жінка вже, навіть і не надіялися зустрітися коли-небудь.
Жінці було років тридцять п’ять, не більше( її, доречі, звали Марією). В її очах було стільки смутку, що здавалося ніби вона прожила ціле життя, а не лише його частину. Вона тримала в руках чашку із захоловши чаєм і не могла відірватися від співрозмовника. То був чоловік трохи старший від тієї, що сиділа навпроти і намагалася запам’ятати кожне, сказане ним слово.
Колись давно, коли Марія була ще маленькою дівчинкою, мама сказала їй, що Ігор (той самий чоловік перед каміном) та кілька його друзів будуть її в школі боронити. То був такий собі жарт, пара слів кинутих на вітер, але так воно насправді і сталося. Те мале русяве дівча стало для хлопців сестрою, не кровною звісно, а тією, яку обирає життя, а не генетика зі своїми кровними узами. Марію захищали завжди, як би мала не виводила хлопців із себе.
Навіть закінчивши школу друзі ніколи не забували один про одного, а тим паче, не забували про ту, що зіпсувала скільки їхніх нервів. Вони ж знали, що Марія все одно гарна людина. Ніхто із них ніколи не закохувався у дівчину, не хотів чогось більшого за те, що в них було. І дівчина в свою чергу навіть не могла уявити жодного із своїх хоронителів у ролі її коханого. Вона була просто сестрою. Весь час.
Та одного дня трапилася війна. Не почалася, а саме трапилася. Неочікувано. Без попереджень. Без поблажок. Доля розкидала друзів по фронтах, а згодом і взагалі майже всіх забрала за обрій. Спочатку Марія перестала отримувати листи від хлопців, потім все менше й менше чуток доходило до дівчини, а під кінець виявилося, що живим лишився лише Ігор. Останній друг, останній брат, останній родич (нехай і не кровний). Всі рідні Марії на той момент давно вже полягли в боях за Батьківщину, тому саме думка про те, що цей хлопець живий, давала сили дівчині.
Та під час війни трапилося надто багато подій і ці двоє не змогли розділити радість перемоги між собою. Ігор був серед тих солдат, що взяли Берлін. Там хлопець і лишився. Маріїн дім було зруйновано під час одного з ворожих обстрілів, тому листи які їй писав хлопець не доходили до адресата. Так ці двоє і жили – пам’ятаючи один про одного, та не маючи жодної можливості сказати хоч пару слів.
Та все змінив випадок. І тепер після десяти з лишнім років Марія та Ігор сиділи у вітальні дівчини та ділилися всім тим, що сталося з ними за ці довгі роки. Навіть зараз вони не кохали один одного і не хотіли цього робити. Адже ці двоє давно забули те, що в їхньому днк немає спільних хромосом, які б робили їх родичами. Вони й без цього були ними.
Перед каміном сиділи двоє – брат і сестра, які просто пили чай, переповідали своє життя і згадували ще двох таких же рідних хлопців, що вже довгий час були жителями вічності.
ID:
623877
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.11.2015 17:37:50
© дата внесення змiн: 25.11.2015 17:37:50
автор: ЮЛІЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
