Буде раз коли я не прокинусь,
І тоді серед вуличних ламп,
Ти читатимеш вірші по стінах,
Перед смертю які я писав.
Буде видно та зрозуміло,
По кривих на цеглі рядках,
Що наважився стати я вільним,
Лиш з червоним вином у руках.
Я чекав від тебе хоч слова,
Напиши, казав, напиши,
Відтиск губ залиш на ньому,
На листі твоїм, на листі...
Дуже довго тобою я дихав,
Через тебе бачив цей світ,
Та тепер я нарешті не схибив,
Зрозумівши що ти, лише міф..
Не існує, та не існувало,
На землі тебе не було,
Ти лише в моїх мріях дивних,
Та думках живеш вже давно.
Буде раз коли я не прокинусь,
І тоді серед вуличних ламп,
Люди повз пропливатимуть, тихо,
Помічаючи цеглу в віршах.
Хтось назве мене словом грубим,
Будуть ті, хто весь час поспіша,
Та один, буде два, може більше,
Ті чий подих, відчує стіна.
