Я відкрив очі. Сонце пробивалось крізь заднє скло машини і потрапляло прямо мені в обличчя. Я мабуть заснув. Але коли? Що взагалі сталось?
Прислухався. Машина тихо підскакувала й тряслась на наших дорогах. Ноги і плече на котрому я лежав за терпли. Оглянувся по боках. На передньому сидінні спала Ліля. Я глянув на неї і мене обдало хвилею холоду. Мітка все ще на ній і я не знаю, коли це станеться. Наталя дивилась на мене через дзеркало. Вона не могла не помітити, що я прокинувся.
- А ти тяжкий, ти в курсі? – тихо сказала вона.
- Що? Що сталось?
- Ти перестав кумекати. Мабуть залишки деліріуму. Ми дотягли тебе до машини.
Я промовчав. Чомусь я гадав, що Наталя залишить мене в квартирі. Просто витягне з кишені ключі від машини, збере речі та піде собі. Я знову недооцінив її.
- Скільки я проспав?
- Години дві, не більше. Ліля годину назад заснула. Тобі прийдеться їй все пояснити, коли вона прокинеться.
- Мені? – сполошився я.
- Так, тобі. Ти стер її колишнє життя, без будь-якої можливості його відновити. Ти повісив на неї долю вигнанки, приреченої на смерть. Я не бачу цього, але ти сам знаєш: її прокляття…
- Мітка.
- Нехай. Її мітка набирає сили. Попередній раз це була пожежа. Що цього разу?
Я промовчав. Я зненавидів відьму в цей момент. Зненавидів за те, що її слова були правдою. Зненавидів за те, якою тяжкою ця правда була для мене. Весь час я по факту грався її життям. Я й раніше тікав, мене вже не вперше хтось переслідував. Але я додумався втягнути і її в це болото.
Тепер план розвіяти її мітку і зникнути з її життя вже не здавався таким ідеальним. Аж тепер я розумів скільки в цій схемі білих плям. Машина впевнено колесила по дорогах. Ніяких будинків вже не було. Міські джунглі змінились і замість них були безкраї степи. Ми немов уникли лап цивілізації.
Я виглянув у вікно. Мені не хотілось, щоб степи закінчувались. За ними буде інше місто. В іншому місті все повториться знову. Знову мітки, проблеми, знищені та забрані життя. Я наче хом’як, що бігає по колесі в клітці. Тільки от з кожним колом щось в мені міняється. Якась частинка відколюється, падає і розбивається на дрібні шматочки.
- Зупинись – попросив Наталю – хочу курити.
- Давно пора – погодилась відьма.
Машина акуратно пригальмувала на обочині. Лілю ми не чіпали. Вона міцно спала. Вітер немилосердно шарпав мене. Тіло тряслось чи то від холоду, чи то від втоми. Я сів на капот. Наталя сіла поруч.
- Карина дзвонила – сказала вона.
Я промовчав. Не можна було дозволити цим думкам залізти мені в голову. Не зараз…
Пізно. Всередині щось стислось. Стало пусто. Емоції почали зникати. Останні сили покидали тіло. Привіт тобі – сука-депресія. Давай, проходь, розпаковуй речі та почувайся, як вдома.
- З нею все добре – Наталя продовжила не чекаючи моєї відповіді – вона вже в Києві.
- Ну, хоч це добре – я видушив з себе посмішку.
- Що робитимеш, коли розгребеш все це лайно?
- Не знаю – чесно сказав їй – спочатку треба розгребти.
- Я знаю – сказала вона штуркнувши мене ліктем – знайдеш нове.
Ми тихо розсміялись. Наші легені синхронно випустили цигарковий дим. Зранку він був гірким, але я однаково не міг насититись. В ньому вся гіркота і весь смак життя. Воно тебе вбиває, але ти продовжуєш, тому що тобі це подобається. Це наївні спроби перевірити світ на твердість.
Світ виявиться твердішим.
- А ти що робитимеш? – запитав її.
- Переїду – сказала вона – почну все заново. Я б Лілю забрала з собою, але поки про неї прийдеться подбати тобі. Сам ж розумієш…
- Розумію.
Ми мовчали. Сигарети давно догоріли і вітер відносив їх залишки подалі від нас. Вітер стих. Тепер я чув його ласку замість жорстокого шарпання.
- Не думала, що так станеться – вона перша порушила тишу.
- І я.
- Вибач, що втягнула тебе в це – вона поклала мені руку на плече.
Я глянув у її відьомські очі. От ж сука! Ну не можу я злитись на неї. Як вона в біса це робить?
- Не ти, так хтось інший – спокійно сказав я.
- Ми більше не побачимось – сумно сказала вона.
- Ти це казала і попереднього разу, коли я зник.
- На пів року – вона вдарила мене під ребра.
Я не зреагував. Лише дурнувато вишкірився. Вона теж всміхнулась, а за мить її уста торкнулись моїх. Я відповів на поцілунок. Вона любить тебе – згадались слова Карини. Не знаю, скільки ми от так цілувались. Але коли ми перестали, ми одночасно обернулись і побачили, що крізь лобове скло на нас з ненавистю дивилась Ліля.
