Я вас люблю, кохаю, правда.
І справа зовсім не в красі.
У вашім погляді щось гарне,
Щось гарне в карій глибині.
І в голосі з нотками сопрано
Сховалось те, що найпотрібніше мені.
Холодне серце миттю тане,
Коли воно торкається душі...
У вас є просто щось таке,
Чого немає в інших.
Не знаю де воно, яке,
Але це змушує писати вірші...
Для мене ви - той світлий промінь,
Що, подолавши хмари й буденності плащі,
У світі сірім веселку гарну творить
Попри бурі, хуртовини і, зрештою, дощі...
І, може, прочитавши весь цей текст,
Шукати будете, чи не загубив я коми,
Чи може в слові де помилка, рима не в контекст
Або не дотримав я віршової норми...
Скажу вам просто, та це лиш моя думка.
Кому потрібні норми, стопи, ритміка і все,
Якщо душа говорить, в якої своя на все наука?
Коли душа говорить - нема різниці як сказано усе...
28.12.15
