Василь Соколовський помітно постарів за ці роки. Від його сили та молодості залишилась лише тінь. Горда хода пізнала перші ознаки сутулості. Сірий костюм тепер недбало сидів на ньому. Він посивів і почав лисіти. Лице висохло зморщилось та обзавелось окулярами. Хижий вовк постарів та от-от мав поступитись місцем більш молодим хижакам. От тільки він цей момент намагався відтягнути. Він прийшов сам, без своїх головорізів, що мали псевдо наукове прикриття. Проте я б був найбільшим ідіотом на світі, якби недооцінив його. Марк мовчки запросив його в вітальню, щоб переговорити. Чим ближче я до нього підходив, тим холодніше ставало. Він побачив мене та криво всміхнувся.
- Привіт, Макс – він простягнув мені руку – як поживаєш?
Стало дико холодно. Кольори зникли з цього світу. Я вже не тут. Я лечу духом без плоті в машині швидкої допомоги. Я бачу старе бездиханне тіло свого ворога, бачу як над ним нависла бригада медиків. Бачу, як на ЕКГ йде рівна лінія. І розумію, що його серце аж ніяк не поспішає качати кров по його організму. Бачу як лікарі безсило сидять обабіч нього. І я розумію, що мого ворога от-от не стане.
- Прекрасно – я не зміг стримати посмішку.
Гляну на Марка. Той мовчки дав знак, що теж все побачив. Все стало на свої місця: брат не хотів псувати мені сюрприз, хотів щоб я все побачив сам.
- До речі – Соколовський махнув в бік дверей – привітайтесь з Аліною.
Аж тепер я звернув увагу на чорняву дівчину, що тихо стояла в коридорі. Чорний одяг як в любителів металу та року, десь з далеких 2006-х. Її лице опущене вниз, так що волосся падало на нього, але бліду шкіру я таки роздивився. Щось з нею було явно не так. Щось, що я аж похолов всередині. На повію не схожа, навіщо Соколовський притягнув її з собою?
- Привіт – недбало махнув їй Марко.
Аліна не відповіла. Вона навіть не глянула на нього. Аж тут я зрозумів, що не так. Швидким кроком я пересік кімнату і помчався до неї. Вона хотіла відійти, але вперлась в стінку. Її тіло рухалось мляво, хоч була вона явно молодша за нас всіх. Однією рукою схопив її за плече, іншою за підборіддя. Очі Аліни дивилис на мене, але не бачили.
- Чим ти її накачав? – з неприхованою злобою звернувся до Соколовського.
- Нічого такого – спокійно сказав той – звичайні транквілізатори. Не переживай, з нею нічого не станеться.
- Ти з всіма таке робиш? – я відпустив її і направився до нього.
Між нами стали Саша і Марко.
- Тільки з дуже агресивними – спокійно сказав той – вона небезпечна, Макс. Повір, ми довго її шукали…
- Це не наша справа – тихо прошепотів Марко – пам’ятай, для чого він прийшов…
Я мовчки кивнув. Якась частина мене сподівалась, що моє видіння справдиться ще до закінчення розмови. Навіть не сподівалась, пристрасно бажала цього.
- Ну, так може ми обсудимо те, заради чого я прийшов? – Соколовський взяв ініціативу в свої руки – це в наших спільних інтересах.
Всі присутні глянули на мене. Я оглянув кожного з них. Врешті-решт я здався на їхню милість.
- Ну що ж – розвів руки в сторони – почувайте себе як вдома, пане професоре.
