12.01.2016*19:50
7. ТРЕТЄ ЖИТТЯ. Крах
Здавалось, що я досяг бажаного: через трійний обмін отримав трьохкімнатну квартиру в Українці під Києвом, почав працювати архітектором у Києві, отримав можливість бачитися із старшими доньками, на роботі зробив персональну виставку своїх живописних та графічних робіт, зробив наукові першодруки для дисертації...
До того ж Українка, місто енергетиків, яке було побудоване біля Трипільської ГРЕС, виявилось чистим, просторим та світлим місцем - чого тільки коштував краєвид з набережної, коли погляд літав через Дніпро до обрію, а праворуч ховалося в імлі Трипілля.
Здавалось...
Але!
Але стосунки з дружиною ставали все гірше і гірше.
Це тепер я такий розумний і знаю, що вона була жорстоко поранена життям - народження доньки і ускладнення здоров'я після цього; тяжке чекання народження сина і не прості пологи; тяжка психологічно робота в чужому середовищі (Підмосков'я) і розчарування в мені, бо я не вивів її у світ, який вона заслуговує; я заробляв мало грошей, хоча і отримував максимум для ГАПа.
Все це для мене прийняло катастрофічну форму: вона остаточно почала спати з дітьми в дитячій кімнаті, а я мав честь мати одинокість у спальні батьків.
Зі мною почались незрозумілі речі: фантомні болі мандрували по моєму ліверу, час від часу ліва нога мліла. Пішов до Поліклініки Вчених (член Спілки Архітекторів!) - дали направлення до Урологічного відділення Спеціалізованої лікарні. Потримали мене там три доби, зробили всі аналізи і виставили: "По нашій спеціальності ви здорові!"
А робилося все гірше і гірше - я вже ледве дибав з паличкою, бо ліву ногу віднімало. Все шкереберть! Дружина примушує мене пересилитися до матері, спробував, але та мене виставила з квартири.
У відчаї вирішив поїхати до районної лікарні в Обухів, за місцем прописки. Ледве додибав туди. Та виявилося, що уролог захворів.
Сиджу на стільчику напроти зачиненого кабінету і ніяк не можу себе примусити встати та піти звідти. А куди іти, якщо ледве витримую біль в лівому паху та в нозі?
Повз мене декілька разів по коридорчику пробігла якась жінка в білому халаті. Раптом вона зупинилася напроти мене і запитала: "Вам погано? Ви до ім'я рек? Він хворий. Грип. Тяжка форма. У нас нещодавно у стаціонарі з'явився хірург-уролог, після інституту. Видатний чолов'яга! Як фахівець. Я зараз побіжу та попрошу його, щоб він подивився вас. Почекайте".
Покивав я головою мовчки і сиджу, чекаю. Прибігла: "Пішли! Він згодний!"
Завела мене до пустого кабінету, вискочила з нього і невдовзі зайшов лікар: високого росту, вищий за мене, молодий, з веселими очима та з внутрішнім переконанням в собі, яке завжди буває у фахівців високого рівня. "Ну, що тут у нас?"
Я почав белькотіти свої негаразди. Він послухав трохи, недбало погортав аркуші моєї амбулаторної книжки, потім задав декілька точних питань і сказав: "Ну, що ж, подивимося, подивимося що тут у нас".
Подивився. Сів за стіл і почав думати, вибиваючи аристократичними пальцями дріб на кришці столу. Я сидів напроти нього не живий і не мертвий.
"Нічого не розумію. Мені би таке мати як у вас! Що ж це за холера? Хоча..."
Він присунувся до мене і запитав: ""Ви одружені?"
"Про дітей не питаю, бо у вас не може бути, щоб їх не було. Скажіть, як часто ви з дружиною..."
"Два рази".
"На тиждень? Це мало".
"На місяць".
"Що? Ідіот! Вибачте, вибачте! Ви у майже два рази старші за мене, а я таке сказав вам! Вибачте! Але це ж класика! Як я міг таке забути? От що: я випишу вам ліки від болі, бо знаю тепер що у вас таке. Біль зніміть. Але вам негайно треба шукати жінку! Негайно!"
"Але я не можу..."
"Я сказав: жінку, а не повію! Як цікаво, як цікаво! Жінку, жінку шукайте! І все буде добре."
Через добу потрібна мені жінка сама проявилася, хоча коли вона зайшла до нас у кімнату і раптом звернулася до мене з проханням, я не знав, що це кінець одного етапу мого життя і початок іншого. А слова були такі: "Здрастуйте! Тут мені сказали, що ви не тільки гарний художник, ваша виставка робіт дійсно гарна, а і гарний систематик, а я зі своєю дисертацією зайшла у тупик і не знаю, як вийти з нього. То може допоможете мені?"
Я стояв ошелешений і дивися на цю красуню, пригадуючи, що коли я був на першому курсі, то група дипломників Архфаку поїхала працювати у Сибір і, здається, вона була серед них.
Іззаду роздався насмішкуватий та сардонічний вигук моєї начальниці: "Допоможе! Допоможе! Він такий!"
Валя підхопила мене під руку: "Пішли у коридор, я розкажу ідею мого дисера!"
ID:
635481
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.01.2016 13:53:44
© дата внесення змiн: 13.01.2016 13:53:44
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|