Вона стоїть переді мною, така вся кавомолочна,
готова ловити задиханий спів січневого вітру,
готова вмістити сонце... але це вже буде завтра,
і вже не в моїх руках...
хоча... чим чорт не жартує...
Вона щойно зазнала найсильнішого опіку,
далі триватиме спокійне життя з максимумом сто градусів.
Тепер на ній випалено... ні,
треба було б інакше.
А втім, у мене вже геть не лишилося грошей,
щоб виправити цю хибу.
Я милуюсь тобою, наповнюючи
до краю
своєю уявою, наливаю в тебе мрію-казку,
замовляю на многії, многії, многії...
Годі.
Ти житимеш у теплих долонях — там, у країні вічного холоду,
а може, тебе заберуть до країни вічного кохання.
Дай-но ще раз на тебе гляну, бо завтра
ти зігріватимеш мого
колишнього друга...
Який, попри все, живе вірою у прийдешнє щастя...
Ой, ти куди, не тікай! Чорт...
не встигла...
Ось, лежиш на кризі
черепками, притрушеними
рожево-бурим снігом...
Як же я так... і хто мене смикнув ото —
коли на шляху ожеледиця!
Лежать черепки, прикрашені уламками
чорних літер.
А могла б умістити сонце... і навіть завтра.
А могла б напоїти чаєм мого колишнього друга.
Що ж, буває й таке... а може, за ніч воскреснеш?
Бо ж недарма на тобі з іншого боку розкинув свої крила янгол?..
