За пусткою, що латою закрита
Покрита з головою йде душа.
Очорнена, вилаєна і квита
За зроблені діла…
Вона й тепер святою мріє стати
І плакати чорніше їй щораз,
Коли три ночі вже не може спати
І радість лиш її є напоказ.
А їй іти межи людей потреба.
Себе сповідувать бралась не раз…
І молиться і кається – не треба,
Не їй вина у тім, що в серці сказ.
За пусткою, у тілі там де лата,
Сумує горем зраджена душа
І скривджена вона всіма вітрами,
Гріхом полонена у тілі є вона.
А мріє відлетіти в небокраї,
Туди де їй подібні і живі,
Де тіло їй, на ново, полатають
Й сповідують йому його гріхи.