15. МАМА
01.02.2016* 19:55
Швидка допомога завезла маму до найближчої лікарні - на Батийовій горі. Дивним було те, що мама не втратила здатність мислити і розмовляти, хоча це вона і робила з трудом. Це давало певну надію.
Коли я присів біля її ліжка в палаті, то вона спокійно і байдуже дивилась навколо себе. Раптом із ліжка напроти роздався голос: "Тася?"
Мати подивилася на голос і з трудом сказала: "Боже мій! Подруга! То скільки ж ми не бачилися?" - "Після шостого класу. Ти тоді захворіла. Вибач... мені тяжко говорити".
Вони мовчки дивились одна на одну і у кожної текли сльози. А я швидко підраховував, скільки вони не бачилися. Виходило: 53 роки! Півстоліття! Більше навіть. Але впізнали одна одну!
Мама з трудом прошепотіла мені: "Ми сиділи на одній парті..."
Я пригадав, що мама та її брати розказували нам, братам.
Мама в 14 років захворіла якоюсь хворобою - її скрутило так, що вона вигнулася дугою і торкалась потилицею п'яток ніг. Здається, що це був менінгіт. Судоми вигнули її тіло. Був 1929 рік і вона була приречена. Але, як казала бабуся, а вона любила розказувати про життя своєї сім'ї, а ми, онуки, любили слухати, то вона казала, що на їх вулиці жив незвичний лікар і він сказав бабусі, що спробує вилікувати її доньку. І вилікував. Довго лікував. А наша мама вже не повернулася до школи і в 16 років пішла працювати, як не дивно, не на Київський паровозоремонтний завод (КПВРЗ), де споконвіку працювали її пращури, а на Дарницький вагоноремонтний завод (ДВРЗ), хоча це було на іншому кінці Києва, на Лівому березі Дніпра.
В 1935 році мама від заводу поїхала відпочивати в санаторій в Корсуні і там познайомилася з нашим майбутнім батьком, який теж там відпочивав як ударник залізниці - він працював, здається, в Конотопі машиністом паровозу. Закохалась в нього. Привезла його до Києва, а далі звичайне життя радянської людини.
На Соломинці в Києві мешкав великий рід Прендзевських. Дивне, явно польське прізвище. Але, як казали наші дядьки, розмовляли виключно українською мовою і вважали себе українцями, а наша мама була вже 5 коліном!
Переді мною стоїть фотокартка, на якій мій прадід Денис сидить разом із дружиною Марфою в оточені своїх онуків. Це 1915 рік. Наша мама ще не народилася. Прендзевські Денис і Марфа мали 8 дітей, а онуків у них було 12 (разом з нашою мамою). Фотокартка зроблена в саду садиби. Є фотокартка, де мої дядьки вже дорослі на фоні хати, в якій всі ці люди жили. Велика хата. Я встиг в ній народитися. Але в 1937 році всю цю ораву Радянська влада висилила, роздавши відкупного, і побудувала на цьому місці гараж, який досі стоїть. А клан Прендзевських розпався.
Мені довгий час здавалось, що моє прізвище є унікальним, але коли став дорослим і почав зустрічати прізвища на "-чишин" (Матвійчишин, Юрчишин, Янчишин, Миколчишин, Адамчишин тощо), а потім дізнався, що Левчишиних на теренах не тільки України, а і Росії багато, то зрозумів, що прізвище "Левчишин" виникло в різних селах України, а саме - на Поділлі, тому що всі ці прізвища будувалися на основі патріарха сім'ї плюс характерне закінчення, яке вказувало на належність до роду патріарха, коли царат відміняв кріпацтво. Так наш батько, що народився в селі Нова Руса (тепер це Олександрівка) на Вінниччині, отримав прізвище від свого пращура Лева.
А з прізвищем "Прендзевські" все інакше. Навіть зараз всі Прендзевські, які живуть в Україні, в Канаді, в Росії, всі вони вийшли із того будинку, в якому я мав щастя народитися.
Один з братів мами, дядя Степан, після війни потрапив працювати у Стрий - був начальником відділу кадрів на Стрийському вагоноремонтному заводі. Один раз до нього прийшли вишукані поляки і відбувся такий діалог: "Пан є Прендзевський?" - "Так" - "А ми були переконані, що Совєти знищили всіх Прендзевських, навіть жінок і дітей!" - " Я інший Прендзевський! Я із робітників! Я - українець!" - гордо сказав мій дядя.
Зараз троюрідний мій онук вчиться в Польщі і шукає Прендзевських.
Наш батько не повернувся в сім'ю після війни і мама, яка була ревнивою однолюбкою, виростила в собі ненависть і закрила нас від нього. Як показало наше подальше життя, нам це, окрім шкоди, нічого не принесло.
Все це я тоді обдумував, коли чергував біля мами.
Вона впала в кому. Лікуючий лікар м'яко сказала мені, що треба готуватися до гіршого, бо у мами головним ворогом є діабет.
Ми, три брата, почали чергувати позмінно, хоча головним чином це робив я і середній брат. Ми обмивали маму, годували з ложечки, натирали гелями пролежні і писали в зошиті один одному звіти про те, що зроблене і що треба робити.
Через два тижні мамина подруга щезла. На моє питання про неї лікар промовчала.
Я часто, коли сидів біля неї, розмовляв з нею - розказував про себе, про своїх дітей, про братів, про свої біди та гаразді, про те, що відбувається у світі. Як правило, це займало декілька годин вранці та увечері. Вона була непорушна, бо була в комі. Але один раз я побачив, як у неї по щоці потекла сльоза.
Моє серце захололо.
Через два тижні мама померла.
На поминках були мої старші доньки, друга дружина з моїми дітьми, чим мене здивувала, бо вони з мамою, м'яко кажучи, не любили одна одну...
Через декілька днів кандидат на роль моєї наступної дружини сказала: "Давай поживемо разом в квартирі твоєї мами!"
ID:
640488
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.02.2016 21:45:30
© дата внесення змiн: 02.02.2016 12:18:16
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
