І
Там, де поять коней амазонки
і Актей Аталанту жене,
наречена моя незнайомка
уночі навіщає мене.
То майне силует Артеміди,
то зоря Оріона зове
у сіяюче пекло Аїду,
обіцяючи диво нове.
Але я її поки-що чую,
як далекої флейти луну,
не обніму, і не поцілую,
та чекаю її неземну.
У мозаїці сну не боюся
малювати живі вітражі.
Я забуду, що це – міражі.
І аі полиновим уп'юся,
і сльозою умитий, проснуся
у обіймах земної душі.
ІІ
Не чекаючи вищої міри
за спокуси у цьому раю,
ми готові понести у вирій
і осінню надію свою.
І пустелею Семіраміди
по дорозі у теплі краї
ми підемо, минаючи біди,
оросити оази її.
За зорею – за обрії долі,
за луною – у інші віки.
Ми обоє, як вітер у полі,
обганяємо наші роки.
Наші душі іще у погоні
за цілющим напоєм богів.
Поки я за тобою летів,
ти була у моєму полоні,
як рука у гарячій долоні,
як ручай, що зело напоїв.
ІІІ
Повертають у небо дороги
і немає уже вороття.
Оббиваючи Божі пороги,
не чекаємо ми перемоги,
а кладемо за неї життя.
Даниною вертаємо Музі
поетичні алькови її –
і луги, і поля, і гаї.
Є ще Ліра у цьому союзі,
і мої найзапекліші друзі,
і омріяні муки мої.
Супер! 
