18. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Чорнобиль. Напередодні 2.
07.02.2016*16:30
Дивна річ пам'ять: шматками випливає щось у згадках, а щось провалюється, а потім випливає несподівано. Так сьогодні вночі, коли я прокинувся від прояву хвороби, раптом виплило, що село, яке я описав вище, було не в Одеській, а в Херсонській області, хоча оригінальні вислови обласного архітектора Ану і фіксуються як його. Пригадалось, що він своєрідно характеризував гагаузів, адже мені треба було їхати в якесь село Болградського району, де жили болгари та гагаузи,: "Ви знаєте як виникли гагаузи? Турок полюбив болгарку чи болгарин полюбив туркеню, але ні турки, ні болгари цього не схвалювали, то закохані тікали у плавні. Так виникла спочатку маленька група, а потім і нація, виникнення якої ґрунтувалося виключно на любові. Потім туди домішалися татари з болгарами. Коктейль! Але на любові все побудовано було. То я питаю, чому вони в більшості своїй такі некрасиві, чому так багато клишоногих?"
Багато часу пройшло. У мене, напевно, вже еклер наступає, вибачте - піддався анекдоту, склероз наступає. Та спробую долати його.
Східну групу областей я вирішив пройти за раз, починаючи з Тернопільської.
Старшій доньці вже було 24 роки, вона вчилася в Київському художньому інституті, а тут у неї канікули, то я і взяв її з собою - хотів познайомити її зі своїм батьком, а раптом!
Тернопільські села залишили в моїй пам'яті згадку про толоку і традицію суцільної забудови вулиць високими парканами. В них були ворота, хвіртки, а вся забудова ховалася за ними.
В одному із сіл я потрапив на збори селян, коли вони розписували чергу толоки по кутам села. Виявляється, що план толок розписувався на півроку. Якість робіт та сама народна архітектура вражала своєю якістю і самобутністю.
Безумовно причарував сам Тернопіль, особливо його маленька історична частина. Традиційно селами завідував заступник обласного архітектора. Тоді там був молодий хлопець і він з гордістю повів нас у кафе, яке існувало споконвіку, і в якому все дихало європейськими традиціями.
Коли я закінчив свою роботу, то обласний архітектор домовився із обласним архітектором Рівненської області що нас передадуть з рук в руки на кордоні областей. І це відбулося як в шпигунських фільмах.
Біла "Волга" примчалася до кордону областей і розвернулася, щоб їхати назад. На відстані двох метрів стояла така ж біла "Волга". Із неї вийшов молодий чоловік з квітами і коробкою якихось особливих цукерок місцевого виготовлення. Квіти та цукерки він вручив моїй доньці. А після ритуалу рукостискань ми сіли в його автомашину і два авто одноразово рвонули по шосе в різні боки, на якому окрім наших автомашин іншого транспорту не було.
Забудова сіл, які заявили на конкурс, в Рівненській області нічим особливим не відрізнялася, але дві події врізалися в пам'ять.
Колись заступником обласного архітектора Рівненської області був мій однокурсник Льова Тимошенко. Він говорив мені, коли повернувся до Києва, що здав свої повноваження молодому архітектору Львівської школи. Якщо не помиляюсь, то прізвище у нього було Дубина. Здивував він мене своєю ретельністю - нам треба було оглянути декілька сіл в різних кінцях області, то ми виконали цю роботу за два дні - вставали рано, сідали в автомашину і гайда. На другий день, так трапилося, що ми зранку встигли тільки випити по філіжанці кави з якимись кнедликами, потім моталися по селам без обіду і десь в 18:00 закінчили роботу голодні до болі в голові. До того ж, була неділя і ми явно не встигали нікуди доїхати, щоб нормально поїсти.
"Я зараз вирішу всі питання" - сказав Дубина.
Ми приїхали на край якогось села, зупинилися на великій заасфальтованій ділянці і він пішов до двоповерхового будинку. Вийшов з нього з якимсь чолов'ягою, вони погомоніли, і він повернувся назад: "Я зв'язався із обласним. Він просить почекати його. Буде через хвилин 30-40. А ми зараз поїдемо на наше місце."
Через п'ять хвилин відкрилося двоє високих гаражних воріт з краю двоповерхового будинку і з будівлі повільно виїхали дві вантажні автомашини, кузови яких були закриті брезентом. Утворилася кавалькада: наша машина попереду, а за нею дві вантажівки.
Вздовж шосе як ліворуч, так і праворуч був степ без дерев та кущів. І раптом, як по команді всі три автомашини одноразово, синхронно повернули ліворуч і, витримуючи між собою дистанцію, ринулися кудись в поле, яке явно мало пониження до обрію. Здавалось, що на обрії знаходиться якась смуга зелені.
Коли ми наблизилися до неї, то я побачив, що це дуже високі кущі і в них вирубані арочні отвори. Кожна машина без будь-яких маневрів, як йшла, так і увійшла кожна у свій капонір. По майстерності цієї операції я зрозумів, що шофери відпрацювали цей маневр до автоматизму.
Проїхавши в масив кущів, машини зійшлися і стали навколо великої галявини, яка повністю перекривалася кронами дерев.
Ми вийшли з авто і Дубина сказав: "Почали ловити вертольотами, негідники! Поки ми все організуємо, то і обласний приїде. Просив без нього не починати!"
Я мимоволі розсміявся: адже це був епігей боротьби компартії з алкоголізмом і на місцевому рівні за допомогою цього зводили рахунки різні начальники.
Брезенти з вантажівок були ретельно розстелені на землі. Коли я побачив чим вони були навантажені, то зрозумів, що вони давно навантаженими стояли в своїх боксах на готовності до руху. І почалось вивантаження - дрова і розкладні стільчики, ящики з мінералкою, горілкою і коньяком, овочі та навіть столик для приготовлення їжі, корзини із овочами та фруктами, мішок картоплі, м'ясо в маринаді, ковбаси та солоності, великий копчений окорок та багато різноманітних баночок із консервами. Із кабін вантажівок вийшли жінки і почали все готувати, а три шофера зайнялися шашликами.
На приїзд обласного архітектора все було готово і його прийшлося чекати буквально хвилин п'ять.
Та гулька була! Але що мене здивувало, так це те, що ніхто п'яний не був
Десь після 22:00 при світлі ліхтариків, не фар авто машин, конспірація (!), а ліхтариків, все було зібрано, сміття в окремі мішки, і автомашини точно так, як в'їхали синхронно, так і виїхали, а на шосе легкові поїхали ліворуч, до Рівного, а вантажні - до себе у село.
На наступний день відбулась передача нас на кордоні із Волинською областю з рук в руки. Коли ми сіли в автомашину волинян, то моя донька тихо запитала у мене: "А чому нема квітів і цукерок?" Я розсміявся.
Але Дубина, перед тим, як передати нас по естафеті, показав нам Тараканівський форт. Враження було приголомшливе: в полі стоїть бугор, коли під'їжджаєш до нього, то виявляється. що це штучна гора, а в ній зверху до низу фортеця, яка була побудована на вказівці Барклай де Толе. Та про неї не буду говорити, бо тепер про неї в Мережі багато матеріалів і фотокарток. Дивно єдине: досі цей феномен не використовується як туристська принада.
О! Згадав!
Дубина нас тоді відвіз зранку ще в одне особливе місце на стику трьох областей, Рівненської, Львівської та Волинської. Велике озеро. З краю його стоїть простий торговий ларьок. У віконці дорідна українка в одязі народного типу, з вишиванкою. Вздовж шосе в декілька рядів стоять автомашини з номерами цих областей та з іншими номерами. Дубина вийшов з авто і пішов вперед, вигукуючи: "Обласна архітектура! Пропустіть!" Нас неохоче пропускали. Коли ми порівнялися з ларьком, то він пробрався до нього і про щось переговорив із жінкою. Повернувся і сказав: "Треба чекати. Перша підвода от-от підійде".
От і з'явилися коні із підводою, накритою великим рядном і з неї до кіоску почали вивантажувати хлібини. різного розміру. Дубина сказав: "Цей хліб пече одна родина вже 200 років в домашніх умовах. Секрет не передають. Хлібина не черствіє до семи днів. Дають по хлібині на людину. Вийдіть, щоб вас бачили" - і пішов до ларька. Повернувся з чотирма хлібинами - мені, моїй доньці, шоферу і собі.
Ми у Києві були через п'ять днів і хліб дійсно був ще свіжий.
ID:
642036
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2016 18:35:49
© дата внесення змiн: 07.02.2016 18:39:45
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
