|
Оповідання
Берег річки, старої як цей світ, поновлюваної весняними повенями від талих снігів... Хлюпає невеличка хвилька гнаної вітром поверхні води, на якій весело гуляють сонячні зайчики, лоскочуть зір, відгукуючись у стомленому спекою тілі.
Як же гарно тут – шелестить очерет, то стихаючи, то знову голосно порушуючи тишу, наче говорячи: „Тут я хазяїн, це мій берег – хочеш не хочеш, слухай мої розмови!”
Та я й слухаю. Чи то ж можна знайти кращого співрозмовника?
Дивлячись на воду, наче у прозорий екран, на якому час від часу випливають окремі сторінки такого дивного земного життя, дарованого кимсь зверху... Пропливають на воді красені хмарки, як білі лебеді – прообрази літ, місяців, хвилин, невпинно чатуючих все конечне.
Я поринаю в таке близьке й далеке минуле, складене на поличках пам’яті – яскраве свіже й незабутнє, як і все у безкрайньому Всесвіті – раз і назавжди.
Спомини, спомини... Вони проходять поволі повз мене, і я їх не кваплю, боячись сполохати хоча б один.
Тож слухайте перший...
Був у нас у селі один дід дивак. І диво його полягало в тому, що він вів химерний спосіб життя – життя пустельника – і це серед виру людського. Він аж ніяк не вписувався в ті людські життєві і моральні цінності, якими жило все оточення; а тим паче поглядами на життя.
Звідси мабуть і прізвисько таке одержав від людей: „Дід заплутаний” – немов би він у своєму житті заплутався і не знайшов іншого виходу, як стати сільським диваком.
У нього були довга сива з жовтизною борода і вуса, пронизливий погляд ясно синіх очей. Волосся на голові закривав старезний, невиразної форми і кольору капелюх, збляклий під дощами, снігами і сонцем. Майже все тіло закривав довгий брезентовий плащ – одна одіж на всі сезони. Через плече висіла з такого ж матеріалу сумка, а з неї завжди виглядав довгастий мідний чайник, з яким він ніколи не розлучався.
Таким він і постає переді мною, лишень свідомість викличе його з пам’яті. Звідки він взявся у селі ніхто не знав. Поселився на покинутому подвір’ї, де вже ніхто не жив – а так як від дому лишилися одні стіни, то дід не придумав нічого кращого, як побудувати щось подібне гостроверхому дерев’яному намету з старих дошок і сухих стовбурів від дерев, вхід в котрий закривав шмат старого брезенту. Спав старий на іржавому залізному ліжку. Постіль замінював сінник і стара ковдра. Поруч стояв стілець і щось подібне до столу.
Взимку житло обігрівалось залізною „буржуйкою” з трубою наверху. Мабуть в морози наш дідусь мерз нещадно, та нікому й ні на що ніколи не жалівся. Таким чином, не мав він в своєму спартанському побуті аніякісінького, чогось надмірного чи то з метою добування хоча б якогось матеріального зиску. Навіть світла не було – бо світив йому день, а сповивала ніч. Їв що Бог пошле.
Якщо він зрідка йшов по селу – то ні до когось, а взагалі вздовж вулиці. То ж хтось і зазве ненароком його до своєї оселі... напоїть, нагодує тим сим, що і в самих є. Те ж саме й „на дорогу” йому давали – молока в чайник та кусень хліба.
Розпитувати про його життя було зайве. Міг посміхнутися собі в вуса та й годі. Так ніколи ніхто не бачив у нього ані дружини, чи якихось родичів або друзів. Органи влади його не чіпали, бо ніхто не розшукував і нікому він не робив зле.
Матуся теж частенько звала діда до нас. В такі хвилини я здалеку дивився, як він не квапно жував та посміхався беззвучно в свої вуса. Немов якесь добре сяйво вилось навколо його постаті, чимось принаджувало і викликало теплоту в моєму серці.
Я сам був ще малий для бесід з ним, але як потім розказувала Мама, він не любив сам щось розповідати. Лише міг відповісти на запитання і то не кожне, а лише якесь досить серйозне, значуще в житті.
Під час відповіді було видно, як старанно він підбирає слова – щоб дати якомога точну відповідь та ще й з урахуванням особистості позивача та його спроможності втямити його слова і, не дай Боже, не перекрутити змісту, значення відповіді.
Його мудрі вислови потім ставали темою для довгих дискусій всіх мешканців села, включаючи й інтелігентські прошарки, в т. ч. і вчителів, які шукали в них немовби потаємний, зашифрований зміст.
Скільки, наприклад, було міркувань і тлумачень з приводу ось такого його перлу: „тіло є химера... воно дається людині не надовго...”
Як можна було в п’ятидесяті роки тлумачити і роз’яснювати таку складну мудрість? Біблія ж з вченням Христа якщо й була у когось, то її крадькома розкривали хіба що з метою роздивитися ілюстрації – бо рідко хто замислювався над її глибинним змістом. Не дивно, що й досі наука лише підбирається до з’ясування давно відомого на сході в Індії, Тибеті істинного знання про будову Всесвіту та його складових частин.
Дуже мало ємні означальні слова, як на російській мові: „Плотный мир”, так и переклад на український: „Щільний світ” та його невидима частина: „Тонкий світ”. Та за ними ховаються такі чудесні і багатозначні ознаки, над розгадкою і доказами яких сьогодні б’ється наука, хоча вчені ортодокси грудьми стоять проти і бездоказово все заперечують як, між іншим, і більша частина недалекоглядного людства.
Не можна також пояснити вищеназвану дідусеву тезу, без знання складових частин тіла людини, невидимих без спеціальних приладів, поки що. Проте в її складі, не рахуючи того ж „щільного”, чи б то фізичного тіла, ще є шість тонких, невидимих тіл-провідників – якими вона й зв’язана на вік з Всесвітом і через них одержує зворотний зв’язок, частіше у вигляді різних недугів, викликаних хибним образом мислення, проступками і т. ін.
То ж як було тоді тлумачити чи хоча б зрозуміти ще й такі вислови нашого дідуся:
– „багато зла є в людях, тому й живуть мало”,
– „не людська то справа – судити другого... бо страшна кара може зійти до них, членів їх сімей... та нащадків...”,
–„з природою треба жити в гармонії, не знущатись над нею – тоді і повеней, бур, потеплінь та землетрусів не буде. А так скоро й без даху над головою і навіть без води зостанемось...”
Чи ж не пророчі слова?
А вже щодо ролі Творця в створенні Всесвіту, в тому числі й Сонячної системи, Землі і самої людини – то тут пересічному громадянину ще прийдеться помізкувати на своєму віку. Та від вирішення цього питання вже нікуди не дітися, бо прийшов Новий Вік – Вік Світла, Вік Знань, Вік осягання своїм розумом великої Мудрості, Красоти і Гармонії Світу. В якому ми є вершиною мислення в розумінні свого високого земного призначення.
В противному разі ми скотимося хіба що до життя без совісті – цебто те, що й маємо сьогодні. Прірва розрекламованих безкінечних матеріальних потреб, принад, бажань; варварське розграбування земних надр – а в результаті: дисгармонія, депресія, СНІД, наркотики і… вимирання.
А дідусь вже тоді передрікав наше сьогодення, кажучи отаке:
– „життя на землі коротке. То ж треба навчитися жити на ній в радості та Любові”,
– „жадоба до різних бажань нівечить душі людські – від чого вони можуть стати гірше звіра, навіть недолюдками...”
– „людина не має права виходити з рівноваги, бо це ніколи й нікого ще не призводило й не призведе до добра...”
– „немає на світі досконалих людей. Як у Вас самих, так і у близьких повно недоліків. Та кращих нема де взяти. То ж треба миритися і, лишивши осудження, допомагати один одному в міру сил і розуміння...”
Чи ж виконували і виконуємо ми мудрі заповіти дідуся?
Нам завше значно простіше – обізвати один одного, чи то „западенцями”, чи „східняками”, ніж зрозуміти, що ми всі земляни, планетяни з досить високими життєвими цілями, сягаючими Всесвіту; не кажучи вже про благополуччя Землі для нових поколінь, цебто, наших з Вами нащадків.
Отак і з Дідусем, котрого б не зайве назвати Вчителем з великої літери, або ж Просвітителем чи Провидцем, а заплутаними частіше залишались ми самі... Та на жаль і сьогодні, в основній масі, лишаємося ще такими. Він зовсім не був схожим на нас, а ми зовсім не були схожі на нього по рівню духовних знань та понять, які – тепер всі це розуміють – мають першочергове значення в житті людини.
Коли Дідусь помер, йому було за 80, а мені років дванадцять. Тепер я сам сивий дідусь, а так хотілося б з ним подейкувати.
А вода несе далі всі таємниці, яких буде завжди вдосталь і для нас і для наших дітей та онуків... Думки плинуть далі за неквапною водою річки мого дитинства Конки, аж до старого Дніпра-Славути, який надивився на людей за свій довгий вік і його вже нічим не здивуєш.
11.07.2004р.
ID:
643767
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 14.02.2016 13:53:31
© дата внесення змiн: 14.02.2016 13:53:31
автор: Променистий менестрель
Вкажіть причину вашої скарги
|
