це, можливо, тому, що обожнюю осінь,
яка в листі опалім схова
твої коди, думки зашифровані
і розгадані мною слова...
перед богом мені б на коліна,
наливаючи повні повнісінькі,
але зорі – то очі його,
але небо – чоло його,
а я на паперті прошу милостиню…
загубився у вікнах
тиражованих спальних районів,
оглянутись не встиг, як пропав,
тільки байдуже ловиться погляд
хижих на вигляд хлоп'ят...
тут так тихо, як після контузії ̶
реактиви людських дифузій
в ароматі надуманих травм...
навіть в когось уже не плюнути,
бо орли не навчають, на жаль,
літати чужих шпаченят...
ким би стати тепер,
переклавши слова на ваги?
я будую шпаківні
з води
і на гладі озер
пишу панегірик
русалкам…
«стій!» ̶ харчить чорний ворон,
дожовує сир,
а я крихти збираю,
відпльовуючись…
одягнися, будь ласка, тепліше –
у маршрутках давно
не монтують подіуми…
журавлем,
відмикаючи небо ключем,
під осінь «курли!» на південь –
за ним прямуй, не думай!
візьми собі очі і пір’я,
втамуй свою спрагу
в озерах розписаних
на коротких зупинках,
поки миттєві повідомлення
не розтерзали мавки
розкішними гривами…
і мине –
печать одиноких
не стирається!
