Навіщо так тривожиш серце,
Навіщо душу роз’ятрив?
Ти дав надію мені марну,
Ти Весну-Дівчину убив!
Вона шукала розуміння,
Молила Бога уночі,
Просила, плакала,
топила смуток в помочі.
Ти доторкався мого тіла
І музика в душі цвіла.
Ти розгойдав колиску щастя
І канув десь у небуття.
Ти полонив тендітну скрипку….
Ти струни тонкії порвав.
І легко так, з зміїним шипом
Поїхав десь – у каяття?!
І каявся і солодився,
Що ж Бог тобі суддя!
Ти любий просто заблудився,
Ти душу дияволу продав!!!
Так я любила!
Колисала кохання наше на вітру.
І небо щиро поливало
Його, єдиного – МОГО!
А ти мій любий полонився
Очима рідкої змії.
В них легко в омут опустився
І в гріх скотився у пітьмі.
Чи ж винна ніжна та лебідка
Що вірила тобі в житті.
Чи може та чарівна квітка
Не подарована мені
Своїми чарами-словами
Смутила іншу у житті?
Смутила…..Сон приснила,
Що ти коханий вже не МІЙ,
І в серце смуток положила
Завуальований слізьми!!!
І молодість її розкута
Тебе коханий мій звела
На стежку похоті і зради.
І потихенько повела
В тенета радості і щастя
І неземного небуття!
А ти мій любий
Не пручався,
Ти лихо йшов у забуття
І там знайшов безмежне щастя
Що так шукав..
Те щастя ніжне і маленьке
Тобі дароване було.
І тепле і таке чудове.
Чим винне циплятко?
Чого воно з’явилось в гріху?
Невже на те Господня воля,
Щоб хрест нести йому повік?
Ні! Це дитятко миле
Буде щасливе і в добрі
Зросте на радість того,
Дорогого, що так відмучив тридцять літ!
Чому його дорога перша
Устелена питаннями?
Тому, що батько заблудився!
І мужності не мав зробить,
Як слід, як люди, як годиться,
По Божому…..
В щасливу путь!
Нехай його маленька доля
Цвіте під сонцем у добрі,
І невимовнім ореолі,
У ласці, щасті, в «золоті»!!!!!
