колись ти був монолітом,
а зараз складаєшся з безлічі клаптиків,
мимоволі вважаєш себе за галактику
і вирощуєш на долонях стигмати великих смислів.
дійсно,
не кожному вдасться знайти келих амрити,
перекинути в пообіддя, захмеліти
і волати до вічності, що вона надто прісна.
колись ти був монолітом – зараз маятник.
і все ще складений із безлічі клаптиків –
шви болять щоразу, як до них торкатися,
намагатися винайти логос із хаосу.
так себе руйнувати – це навіть не варварство,
але хтозна:
якщо у тобі живе Атлантида,
то, може, і не варто бути монолітом?
