(Продовження)
Надзвичайно важким видався цей день для Ольги. Думками вона була далеко, тому припускалася помилок в роботі. Майстер, з котрим вона працює, співчутливо запитав:
- Чи ти бува не захворіла?
- Захворіла... мабуть. - тихо відповіла і пішла в якнайдальший кут, щоб її менше було видно.
В голові вихором крутилися думки: це ж треба так влипнути. Стільки хлопців кругом, а мені саме цього треба покохати.
Нарешті сяк-так дотягнула до закінчення зміни. Пора збиратися додому.
- Ох, - подумала дівчина - зараз на свіже повітря, а там... якось буде.
Вийшли дівчата за прохідну, і ахнули. Петро стояв на розі вулиці з тим самим пакетом. Ніби пробув тут цілу зміну.
Оля не могла дивитися на нього і тому пішла так швидко, ніби втікала. Маруся ледве встигала за нею. Та бігла вона не від нього, а від себе, бо розуміла що не встоїть перед цим поглядом і знову повірить всьому, що почує.
- Почекай, ну послухай мене, куди ти так біжиш? - майже благав Петро.
- Я йду на станцію, в мене поїзд. - сухо, не зупиняючись, відповіла Ольга.
- Ой, та в нас ще ціла година - підказала Маруся. Вона хотіла чути, як Петро буде пояснювати ситуацію.
А пояснення були такими:
- Я колись розказав брату Віктору про Віру, про те, що вона не дає мені проходу. Віктор поділився зі своєю дружиною, які бувають історії: виручив дівчину, а тепер якесь непорозуміння. В той день, коли ти подзвонила, Наталка подумала ти - Віра, тому так і відповіла, мабуть.
- Ага, "мабуть". Це ти собі так додумав, стоячи отут цілий день, так?
- Та нічого я не додумав. - виправдовувався Петро - коли повертався від мами, бачився з Віктором. Він стояв на посту в Усть-Путилі.
- Ой, що то за пост, на котрому стоять твої брати? - запитує Маруся. Їй, не дивлячись що в сестри душа рветься, весело.
- Віктор міліціонер - різко відказав Петро, незадоволений її цікавістю. Він продовжував, звертаючись до Ольги:
- Зрозумій, там немає зупинки. Тільки за вимогою. Поки пасажири виходили, я вікно відчинив і Віктор сказав, що якась дзвонила, про мене запитувала. А Наталка відповіла так, як треба. От я й подумав, що вона повинна була сказати правду.
- А правда яка? - запитала Ольга з сумом.
- Правдива... Ну що я маю сказати, щоб ти повірила мені?
- Нічого не треба говорити, досить,.. іди вже.
Вони саме підходили до станції і парубок розумів, що на цьому всі його пояснення закінчуються, а вона, так нічого і не зрозумівши, мусить їхати додому.
- Добраніч, - тихо сказала дівчина і піднялася на підніжку.
- Добраніч... До завтра? - в його голосі чулося прохання і надія одночасно.
- Не знаю.
Їй було сумно, гірко, самотньо.
Він, як завжли, залишився на пероні, і крізь шибку дивився на неї не відводячи погляду. Вагон тихенько рушив з місця і, похитуючись, завів монотонну пісню:
- До завтра, до завтра,.. до... завтра...
Далі буде...
ID:
654861
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.03.2016 22:33:24
© дата внесення змiн: 21.10.2018 18:19:12
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
