І тоді, коли осінь дощем замрячила,
Затягнула фіранкою чорною небо –
Я зламалася, врешті, й тебе відпустила.
Може, вдасться усе-таки жити без тебе?..
Я зламалась надвоє: мене враз не стало,
Інша я при надії чекала спасіння.
Ти – найкраще, що раптом у долі спіткало,
Ти загибель моя і душі воскресіння.
І тоді, коли я відпускала у осінь,
Вмерле серце вкривала сухою травою –
У калюжах холодних розхристані й босі
Замерзали вже спогади наші з тобою…
