«...І в золотистій напівтемряві
Знімаю з себе наче піджак шкіру,
Надто добре знаю, яким самотнім буду
У цьому найлюдянішому в світі місті...»
(Хуліо Кортасар)
За 116 років існування кінематографу - цього незаконного дитяти епохи модерн, з часів незабутніх братів Люм’єр, жоден фільм так не лаяли критика, публіка, любителі кіно і просто «глядачі», як фільм Бернардо Бертолуччі «Останнє танго в Парижі» (Bernardo Bertolucci «Ultimo Tango a Parigi», 1972). Це невизнання фільму доходило до того, що навіть співавтори фільму (а фільм базувався на суцільних імпровізаціях, часто репліки придумували самі актори) переставали спілкуватися з режисером. Але якщо якийсь твір мистецтва лають вже 44 роки безперестанку, то, напевно, фільм таки чогось вартий - якби він був нічого вартий, про нього би швидко забули. Як забувають про кіноширпотреб, якого знімається щороку надто багато. Інколи за цим кінографоманством стоять доволі гучні прізвища. Але про ці фільми швидко забувають - вони якось автоматично опиняються на смітнику. Цей же фільм продовжують лаяти, фільм продовжує бути на вустах. Можливо тому, що цей фільм - це справжнє мистецтво. А мистецтво буває різним - в тому числі епатажним, провокаційним, шокуючим. Я вважаю цей фільм шедевром, геніальним твором кіно, хоча мені ще не траплявся однодумець щодо цього. Тому я і пишу зараз про цей фільм. Замість того, щоб споглядати квітучі вишні. А я ніколи не пропускав цього - навіть на фронті, навіть під канонаду вибухів і свист куль я знаходив час, щоб споглядати квітучі вишні - і якомога довше, бо це так короткочасно. Але нині пишу - весною про італійську весну.
Цей фільм - це справді танго. І до того ж справді останнє танго в Парижі. Після цих танцювальних викрутасів, після цієї спроби розповісти під музику історію життя і смерті мовою танцю, ніхто в Парижі танго не танцював. До того спроби були. Танцював в Парижі танго Хуліо Кортасар. Йому не щастило з партнерками, але танець вийшов на диво емоційний і вражаючий. Інакше і не могло бути. Він аргентинець. Борхес не приїхав жити в Париж. Його танці - це танці чоловіків з ножами, танці Півдня. У Парижі вони недоречні. Кортасар витанцьовував танго - танець смерті з диких закоулків Буенос-Айреса. Тільки в цьому танці Ерос вібрує на межі емоційної напруги і демонструє: ми танцюємо на лезі ножа, а не з ножем, ми танцюємо на межі смерті.
Для Кортасара танцювати серед Парижу танго було природнім. Він аргентинець - що ж йому танцювати іще, як не танго? Поки на його батьківщині людям відрізають гільйотиною голови і замуровують живцем в бетон, чому б не станцювати танго? Тим паче парижанам це не в дивовижку - з часів модерну. Але Бернардо приїхав не з Аргентини, а з Італії. І приїхав не з піцою та макаронами і навіть не з Мадонною (mamma mia!), а з танго. Хоча аргентинці теж італійці (трохи) і в кожного з них навіть є своя вендета і той же відчайдушний фаталізм, своя Коза Ностра, але італійці не будуть танцювати танго, та ще й просто на вулиці. Це для них надто еротично. Хоча вони і славляться, як найкращі в світі коханці, але цей ерос ховається десь у юрбі карнавалів та в палаццо Венеції. А зовні - патріархальна католицька суворість звичаїв. І тут раптом танго... Та ще й де - у місті вічного свята.
Бертолуччі інакше побачив і зобразив Париж. Це не «веселе містечко» Імре Кальмана і не «свято, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінгвея. Це місто сумне. Сіре, безнадійне і сумне. Люди в ньому зовсім не хочуть танцювати танго, але приречені на це. Це місто самотніх людей. Нескінченно самотніх. Мертвих полковників програної війни, покоївок-расисток, дружин з суїцидальними мотивами, тещ які надто часто бачили смерть і хворобливого бомонду. І всі самотні. І вирватись з цього замкненого кола самотності неможливо. Чому це так - зрозуміти хоч і важко, але пояснити можна (і потрібно). Це ж 1972 рік! Ілюзії 60-тих розвіялись, а ілюзії 80-тих ще не почались. Це роки безнадії, роки очікування загальної катастрофи, самознищення людства. Ми хіпуємо, тому що більше нам нічого не лишається в останні дні. Якщо в 60-ті хіпували, бо так можна змінити світ, то в 70-ті хіпували, бо світ змінити неможливо - все безнадійно: і на вічно кризовому Заході, і в загниваючому деградуючому совку, і маразматичному маоїстському Китаї. Це світ з якого хочеться втекти. Куди? У самого себе - більше тікати нікуди. Суспільство не таке як треба, воно спустошує особистість. Герой фільму намагається втекти з цього світу суспільних умовностей. Хоча тікати насправді нікуди. Цей світ власної свідомості нетривкий. Збудований на якихось нетривких вигадках. Суспільство знищує його, воно не терпить існування в середині себе ще якогось світу, що несумісний з ним. Герой гине. Героя вбивають. Що закономірно. Нажаль.
На перший погляд у фільмі є таке протистояння: веселий Париж - сумна людина. Але ця веселість міста ілюзорна. Сучасна цивілізація не може бути веселою, вона може тільки грати божевільну виставу, що виглядає веселою. Але божевілля не буває смішним. Сміятися з божевільного це все одно, що самому втрачати розум. Божевілля страшне, а не кумедне. У дійсності в цьому фільмі сумна людина в сумному Парижі. Але їхній сум несумісний. Герої фільму прекрасно розуміють: світ в якому вони живуть огидний. Хоча б тому, що старість неминуча і фатальна. Це сильно і відверто підкреслено зображенням бабусі, яка вставляє собі штучні щелепи і це споглядає головна героїня. Герої фільму бачать і відчувають: світ сміється з нас. Інколи просто знущається над нами. І ми змушені жити в цьому світі. Втеча в себе - це втеча від світу. Але чи можливо втекти назавжди?
Все в житті героїв розбито - навіть дзеркало. Вони дивляться на світ через розбите дзеркало. Вони люблять старі будинки - той Париж, який відійшов в минуле. Але навколо пустка - і в цих старих будинках, в і старому Парижі, і в минулому.
Банальною фразою давно стала фраза: «Життя це театр». Бертолуччі вдало доповнив цю фразу і посміявся з неї сумним саркастичним пророцтвом: життя це кіно. У фільмі один з героїв є кінографоманом: він знімає все підряд і вважає, що цим створює геніальний фільм. У тому числі знімає фільм про свої стосунки з власною нареченою, хоч вона цього і не хоче: «Ти побачиш - це буде фільм про кохання!» Для нього крім кіно нічого у світі не існує. Життя це тільки кіно. І можна знімати нескінченну кількість дублів, вистачило б тільки плівки. Тільки люди чомусь не хочуть грати...
У фільмі є дві фрази, які чомусь вважаються головними і ключовими. Вони не тягнуть на слоган - по об’єму. Але варті того, щоб їх навести, вони підкреслюють ту атмосферу фаталізму і приреченості: «Навіть якщо чоловік проживе двісті поганих років, йому ніколи до кінця не зрозуміти свою дружину. Я міг би осягнути цілий Всесвіт, але правду про тебе не дізнатися мені ніколи. Ким ти була?» Справді - це поза межами пізнання. Людину осягнути і зрозуміти неможливо. А жінку тим паче... Люди у нас на очах тікають у свій світ, де все зайве - імена, слова, події, факти. Бо все це ілюзорно. Все це зовнішнє, все оболонка, умовності суспільства. Суть в іншому. Але в чому? Як виразити її? Герої пробують виразити суть на рівні емоцій, мовою тіла і жестів. Але чи вдається їм це? Вони отримують поразку, що завершується смертю. Все безнадійно, навіть цей створений світ початкового і безіменного. Як в «Дао Де Цзін»: «... Назване ім’я - не справжнє ім’я...» Герої так і не називають імен одне одному. Бо навіщо? Кожне ім’я - брехливе... Інша цитата з фільму, яка чомусь так схвилювала публіку: « - А що ми робимо в цій кімнаті? Займаємось коханням? - Я би сказав, що ми трошечки трaхaємось.» Справді, все в цьому світі буває лише «трошечки». Людина не розкривається повністю - ніколи. Навіть під час сексуального акту.
Латиноамериканська поезія, так само як італійський сінематограф, родом з ренесансу. Хтось сказав ненароком, що Хуліо Кортасар - це теж бароко. Це справді так. Але не тільки він. Вся італійська література базується на трьох передренесансних постатях: Данте, Петрарка і Боккаччо. Італійське кіномистецтво теж відштовхується саме від них - від цієї трійці. Без системи символів Данте неможливий ні Федеріко Фелліні, ні Лукіно Вісконті. Пазоліні та Бертолуччі базуються в першу чергу на творах Джовані Боккаччо - на його епатажному «Декамероні». Але фільм П’єра Пауло Пазоліні «Декамерон» публіка сприйняла і визнала геніальними - і майстра кіно, і його шедевр. А от Бернардо Бертолуччі з його танго не пощастило. До речі, повну режисерську версію фільму тривалістю чотири години, як то кажуть, вдень з вогнем... Чому? Хіба критики не читали Боккаччо? Чи їх шокувало перенесення чисто італійських реалій XIV століття в Париж ХХ та ще й під латиноамериканським соусом? Я розумію, що кухня деяких південних країн надто гостра, але все таки? Мені здається, на це є кілька причин. Бернардо Бертолуччі проштовхує в цьому фільмі відверто комуністичні ідеї. Не нав’язливо, не як догму чи аксіому, але переконливо. Хоча дає альтернативу - можливо, традиційні цінності більш потрібні людям, більш прийнятні для них. Але основна думка очевидна і відверто комуністична: буржуазний лад починається з сім’ї. На основі сім’ї виникла приватна власність, а на основі приватної власності буржуазний лад. Комунізм можна збудувати тільки знищивши сім’ю як таку. Будь-яку соціальну революцію можна здійснити тільки одночасно з сексуальною революцією. Це добре розуміли Маркс, Енгельс, Ленін, Пол Пот і Мао Цзе-дун. Якби цей фільм Бертолуччі з’явився раніше - в 60-тих роках, ліва західна богема і хіпуюча молодь могли би його зрозуміти, але в 70-тих розчарування комунізмом вже почалось. Чому в Совітському Союзі цей фільм заборонили, для мене довгий час було загадкою. Відверто порнографічний фільм «Чапаєв» в СССР демонстрували по телебаченню регулярно. А філософську притчу комуніста Бертолуччі просто замовчували. Що до речі, його ображало, і теж послужило основою розчарування Бернардо в комунізмі. Але потім я зрозумів у чому справа: в одному з епізодів фільму «Останнє танго в Парижі» Бертолуччі показав вершкове масло, яке головний герой використав оригінально. А в той час в СССР в багатьох регіонах вже й забули і яке воно на смак, і як воно виглядає. Це була просто крамола. Крім того в СССР пролетаріям вперто підсовували тезу: вам то по святам перепадає - коли хек, коли оселедець. А робітникам в буржуазних країнах навіть цього не дають... А тут раптом на екрані вершкове масло. І де - в буржуазному Парижі. Крім того - ренесанс. До епохи Відродження в совітах завжди ставились насторожено. А інколи просто перелякано. Особливо до таких постатей як Спіноза і Декарт.
Хоча фільм можна сприймати інакше - як апологію сімейних стосунків, як неможливість життя люди без сім’ї. Так, у фільмі шлюб асоціюється з ліфтом, який їде вниз. Так, герої фільму спробували бути не Полем і Жанною зі своїм соціальним статусом, професіями, біографією, життям, місцем в соціумі, власністю, релігією, а спробували бути як предковічні часи - Чоловіком і Жінкою, і все. Спробували почати історію Людини як живої істоти спочатку. Ніби і не було цих 75 000 років буття Homo sapiens sapiens. Але в них нічого не вийшло. Спроба завершилась катастрофою. Жити за межами суспільства чи створити принципове нове суспільство, відкинувши тисячоліття історії та передісторії неможливо. Навіть на рівні двох людей. Бо двоє людей це або ще не популяція, або вже не популяція. І це вже навіть не психологія - це біологія.
Мені здається, слоганом фільму є слова головної героїні: «Сьогодні імпровізація - підключайтесь!» Ще є одна фраза у фільмі, яка не може не сподобатись: «Собаки набагато кращі за людей. Набагато.» З цим сперечатися не можливо. Для декого це може і звучить банально, але не для мене і не в Парижі.
Але це все не головне в цьому фільмі. Абсолютно не головне. Фільм не про це. У фільмі зустрічаються настільки складні філософські конструкції, що перед ними гасне будь-яка критика, їх просто неможливо обговорювати. Їх треба зрозуміти - а це важко. Нині ніхто не зможе зняти нічого подібного, ніхто не може філософствувати на такому рівні і на такі теми. Низка тем стали в цьому світі просто заборонені для обговорення. А дарма. «Будь-яка форма - безглуздя, все, що є за цими дверима - безглуздя. Я нічого не хочу знати про твоє минуле...» Так і хочеться сказати герою: «Дарма...» У людей просто забагато поганих спогадів. Але замість того щоб осмислити їх, люди їх хочуть просто забути.
(На світлині - кадр з фільму - найнепристойніший з усіх.)
Раніше переглянув фільм, і лише потім прочитав ваш есей... Цікаве індивідуальне, творче винахідливе трактування фільму з серйозним глибинним підходом, майже професійним журналістським, чи кіномистецьким на рівні не менше, ніж ВУЗівської курсової праці, я би сказав. У тебе Артуре непогана пам'ять і логіка викладу иатеріалу - ти вже маєш конкретну професію і яку?
Сподобалося.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я викладаю в університеті. Кандидат наук, доцент. Більше року я був капітаном збройних сил України, тепер знову доцент в університеті... Щоправда моя спеціальність зовсім не мистецтво і тим паче не кінокритика...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! У мене багато написано про кіно - цілий збірник ессе... Довгий час про кіно не писав - по зрозумілим причинам. Ось знову вирішив про кіно писати...
