Якось влітку, в денну пору,
Був надворі, глядь угору,
Поміж гілля і листків,
Біля самої хатини,
На донешті-деревині,
Я побачив двох птахів.
Голуб і голубка дикі,
Не малі, скоріш великі,
Незвичайної краси,
Шлюбні ігри розпочали,
Один одним милувались,
Не зважали на часи.
Красота одна та й годі,
Хай там десь ще на природі,
А тут вдома, на очах –
Дивина, та ще й приємна,
Почуття і не таємно
Показав пташині птах.
Після всіх утіх, кохання,
Як прийшла година рання,
То подружжя, як і слід,
Стали дім свій будувати,
Вити гілки, заплітати,
Щоб продовжувався рід.
Працювали, гніздо звили,
Доки вистачило сили,
Полюбились, а тоді
Сіла птаха у гніздечко,
Знесла бажані яєчка
І зажили молоді.
Пара – діточок чекає,
Птах турбується, літає,
Їжу до гнізда несе,
А голубка – ані кроку,
День і ніч не змикне ока,
Навкруги пильнує все.
Голуб також, як мужчина,
Не кидав дім без причини,
Старанно сім’ю стеріг.
Так і жила диво-пара,
Доки чорна, страшна хмара
Не прийшла на їх поріг.
Затривожилась природа.
Грім і блискавка, негода.
Вітер деревину гне.
До землі аж нахиляє,
Навіть так, що тріск лунає,
Але пара не моргне,
Мужньо бореться з вітрами,
Батька крила, крила мами
Закривають діточок,
Щоб не випали, не змокли...
Та нарешті вітри змовкли,
Залишивши всім урок.
Після деякого стресу
Голуби із інтересу
Свій обстежували дім.
Так, як слід порозглядали,
Що потрібно повправляли
І спокійно стало їм.
А вже потім, як годиться,
Стала пара чепуриться,
Привела в належний стан
Свою зовнішність і крила,
Милим любувалась мила
І любив панянку пан.
Час спливав, життя тривало
І на Божий світ помалу
Діти пробивали путь.
Вже в яєчках стало тісно,
Тож на волю діти, звісно,
Просяться, на поміч звуть.
Мати пута прибирає,
Діточок своїх звільняє
Обережно, цок та цок,
А коли дітей звільнила,
Розгорнула свої крила
І зробила в небо крок.
Як же добре після сидки
І тривалої, мов з клітки,
Відчувати крилець змах.
Підкорять блакить безмежну,
Покружляти незалежно…
Та про дім забути птах,
Як там добре, він не може:
Дітвора ж є, боронь Боже,
Треба й міру в всьому мать.
Тому птаха покружляла,
Кісточки порозминала
Й гайда діток годувать.
А надалі пара в згоді,
Як властиво цій породі,
Стала разом клопотать,
Забезпечувать їдою,
Піклуючись дітворою,
Почергово в рейс літать.
Діти зростали і їли,
А батьки лише раділи,
Що у них така сім’я.
Та, на жаль, не спить і лихо,
Ходить по землі та тихо
Здобич чує, каже: м’яв.
А сусідський кіт уранці
Підслідив, що на гілляці
Є для нього вже обід.
Слина капає у звіра,
Ще й до того ж гріє віра,
Що скінчиться птаха рід.
Довго не вагавсь котяра –
Циб на дерево, а пара
Зупинить нахабу щоб,
То хутчій на захист стала,
Мати – діток затуляла,
А вже батько – точив дзьоб.
Лиходій поволі крався,
Та не знав – що прогадався,
А як вгледів – вмить притих.
Мов примару над собою
Він побачив грізну зброю,
Ще оговтатись не встиг,
Як на нього – шквал атаки…
Вкрило, з голови до сраки
І до кінчика хвоста.
Б’є вражину горда птиця,
Зрозуміла, врешті, киця,
Що їда в цей раз не та.
Гість непроханий пручався,
Та недовго, не втримався,
З відчайдушним криком м-а-а-в
Полетів пархатий котик
І, відчувши землі дотик,
У свій двір пошкандибав.
Перемогу птах святкує,
Лиже рани кіт, лікує,
Щоб скоріше зажило.
Для кота – ганьба поразка,
Для пернатих – це мов казка,
Де добро здолало зло.
Ще один урок позаду –
Рід пташиний знов дав раду,
Не пропав, а уцілів.
Та в житті таких уроків
Буде ще не рік, а років
Стільки, скільки Бог велів.
Тож на даний час пернаті,
Як би не були у святі,
Як би не раділи, та…
Є обов’язки, є діти,
Треба їх піднять, глядіти
І не забувать кота.
І життя пішло, як треба,
Знову варта, знову небо,
І минали день за днем,
Діти-голуби зростали,
Вже й гнізда їм стало мало,
Забажали гру з вогнем.
Крила ще слабкі і кволі,
Та жага їх зве до волі,
Манить неба величінь.
Перше – мірилось, махнуло,
А за ним і друге здуло,
Не лишила сліду й тінь.
Мати тупцяє, чекає,
Метушиться, їх гукає,
То зривається, летить,
Слідом батько, – оглядають,
Де сидять, де ж пропадають
Діточки, – душа болить.
Дітвора не забарилась,
Політала чуть, втомилась
І додому до гнізда
Повернулась, – всі раділи,
А батьки від щастя мліли,
Що минула чад біда.
Та коли вже раз вкусила
Птаха волі, яка сила
Може втримати її?
Тож птахи частіше стали
Покидать свій дім, – літали...
І пташиної сім’ї,
Врешті-решт, зовсім не стало,
А на згадку пустувало
Лиш гніздо, що голуб сплів.
А я думав – дні минуться
І птахи ще повернуться,
Я ж так звик до цих птахів.
Липень 2012 р.
ID:
660597
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.04.2016 09:01:42
© дата внесення змiн: 19.04.2016 09:01:42
автор: Олег Жердель
Вкажіть причину вашої скарги
|
