Він завжди боявся кохати когось надумано,
Не серцем – душею, а наглим розумом
І часом коли планував зав’язати стосунки,
За крок до рішення спинявся з їх розвитком.
А та, що вважала, що мовлене: «Я люблю тебе!»
Є дійсно правдою і ні каплі в нім видумки,
Не помилялася дуже, бо мовлене воно розумом
І кажучи це, починав він регресії вчинками.
І коли після чергових порцій депресії,
Коли мозок випитим - викуреним пригноблений,
Шукає шалені вияви рецесії -
В нічному клубі, парку чи траурній процесії.
А часом, коли приходить в клуб анонімно закоханих,
Не може піднятися і сказати: Я анонімно знедолений,
Бо хочу дійсно кохати, а не в кохання гратися.
І прагне тоді після слів цих навік заховатися.
І знову усе випивається і викурюється
І знову процесії в мозку і регресії,
І все це на фоні роботи словесним вантажником,
Щоб мати можливість курити депресії.
Але щовесни, орієнтовно в 10- х числах травня,
Він марить коханням, справжнім коханням
І вечором пише в коханні зізнання,
Тій, що зустріне колись і помре.
Варто помирати коли здійснюються бажання!
