Світлій пам’яті тітки
моєї Уляни з Журавного
Зайняла півдвору нехвороща,
Спориші розкішні зацвіли.
Дві подруги – старша і молодша –
Жваво розмовляючи пройшли.
Та, молодша, збуджена, рум’яна,
Говорила, мов вінок плела.
А мені здалося – то Уляна,
Тітка моя люба, пропливла.
…Вікна мовби вгрузли у намулі,
Задрімав під хвірткою полин.
Все мені зоріють тітки Улі
Очі світло-карі, мов бурштин.
Може, вийде з хати господиня,
Зміниться від радощів з лиця
Та зітре невидимі пилини
Фартухом із грубого стільця.
Усього було! Обійстя в лісі,
Корівчина в бідному дворі,
Гороб’ячий гамір, гнізда в стрісі
І робота з ранньої зорі.
А вона ж доярка. Як встигала,
Звідки бралась доброта така?
Всіх, було, прохожих пригощала
Кухлем запашного молока.
«Як там у Охтирці? – розпитає, -
Чи не важко йшлося навпрошки?»
(Тут же в миску супу наливає,
Подає гарячі пампушки).
Мила, тепла тітчина говірка,
Щось питає, радить, жебонить…
Заросла дорога від Охтирки,
І хатина в бур’яні стоїть.
У зажурі йду через поляну
Там, де обважнів під хмелем тин,
І зову, зову її, Уляну…
Відзоріли очі, як бурштин.
Бо добро безцінне. І воно завжди залишається в серцях.
