Я зламав її,
Її так легко було зламати.
Сказати люблю,
І вона вже моя.
Вона звикла в собі не тримати,
Ну а я, місцями брехати,
І обирати навмання.
І хоч я не любив,
Не любив її зовсім.
Та кому то потрібно,
Ми разом першу осінь.
Да і в зимку її я не грітиму,
Не дзвонитиму навіть,
А буду душити,
Спогадами душитиму.
І весною як завжди,
Знайду нову.
А вона на вокзалі,
Вперше пробує траву.
Проклинає мене,
Ненавидить і любить,
Чому ж кохання її так губить?
На пероні чекає потяг,
В нове життя.
З новими силами,
вона кудись тікає.
А я як сон знову вспливаю,
В свідомості, душу її досі,
Доламуючи з осені.
1.06.2016
