Ці краплинки дощу
діамантами б'ються у скло.
Дикий вітер ущух,
мов ніколи його й не було.
І манірна печаль
у минуле відносить думки.
Де кохання вуаль
вкрила серце моє на роки.
Ну і де ти тепер
мій красивий і лагідний Брут?
Що мені між ребер
вилив суміш пекучих отрут.
Що любити умів
лиш словами, і більше нічим.
А слова, в плині днів,
перевтілились в спогадів дим.
Чи забув, а чи ні...
чорнооке наївне дівча?
Що в легкому вбранні
пригорталось до твого плеча.
Там шукала тепла,
де ніколи не було вогню.
Тільки сіра зола,
що накрила собою брехню.
Але час-рятівник
поскладав все на власні місця.
Ти, як вітер, десь зник...
й наша казка не мала кінця.
Дощ гримить у вікно,
наче шибку вмиває слізьми.
Це було так давно...
Була я. І був ти. Та не "ми"...
11.06.2016.
щось забагато печалі у мотивах ваших відчуттів життя. а воно ж - плине, міняється, відцвітає, літо приймає, обіцє і кличе, дарує нове взамін старому.
прийміть, богом дана Офеліє!
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Напевне, так...
І хочеться бачити світ зі світлої сторони, і не виходить
Вірю, буде світліше!!!
Дякую Вам, Касьяне