***
Скільки можна на землю дивитись,
Примруживши очі,
З небосхилу крізь бязь поволоки
Заплаканих хмар,
Коли десь догорають
Далекі зірниці стожар
І всміхаються тільки тобі
Блискавицями ночі.
Коли в сутінку дня
Монотонним мотивом печалі
Оселились набридлим дуетом
Затяті дощі
В мрії червня, у віхи життя,
В закуточки душі,
Що вдивляється марно
У неба незвідані далі.
Скільки можна ховати в долонях
Заквітчане літо,
Солов’я обриваючи грозами
Лагідний спів?
Та, якщо ти насправді цього,
Як і я, не хотів –
Веселковою стрічкою ляж
На розпущені віти.