На зварений джем прилетіла голодна оса,
Усілась на крайчик великого мідного тазу,
Так смачно пахтіла едемського саду роса,
Що влізти у солод рішила небога одразу.
З усього розгону пірнула у центр насолод,
Залипла без права звільнитися навіть уявно,
Їй вчасно прийняти б якийсь від спокус антидот,
Тоді не прийшлося би сили втрачати намарне.
Із порухом кожним влипала все більше у джем,
Уже не до їжі, бо вирватись треба на волю,
Дрібними їй видались інші дві сотні проблем,
Кляла без розбору зрадливу поспішність і долю.
Кружляла довкола армада із дружніх розрад,
Дзижчання небоги ставало чимдалі глухішим,
Хтось кинув, як лозунг: «Мажорний тримаємо лад!»
Його нарекли всі одразу одним з наймудріших.
Веселий мотив геть розвіяв липкий чорний страх,
Під співи осу проводжали до раю із ягід:
«Ця смерть є найкраща - для вибраних тільки комах.»
А сонце сповзало все нижче клубочком на захід.
Торкнулися сутінки крони найвищих дерев,
Весь натовп стражденних, стомившись, хотів на спочинок,
Постала між ними одна з найскладніших дилем:
Іти відпочити, чи добрий продовжити вчинок.
Вже більшість жадала скорішої смерті оси,
А та, як навмисне, ніяк не хотіла вмирати,
Від люті дзижчали чимдалі, тим зліше усі,
А хтось закричав: «Судити! І вироком - страта!»
Нового вождя прокурором обрали ураз,
Знайшлись адвокати, суддя і ще парочка свідків,
Хтось привід надумав, згадавши одну із образ,
Відсутність обставин доповнили ниткою пліток.
Жахливим спектаклем здавався осиний той суд,
Бо кожен ужалити прагнув небогу сильніше,
Що, мовби, частенько стрибала, не дивлячись, в блуд,
І їла солодке – на заздрість літаючим іншим.
Ще довго нектарні смаки ворушили б гуртом,
Та вийшла хазяйка, заквітчана усміхом в здобу,
Оса опинилась раптово за мідним бортом,
А губи, як маки, знімали вже з варива пробу.
Раділа врятована, липли лиш крила до п’ят,
Та тільки колеги довкола кружляли із люттю,
Немовби украли нахабно в них краще зі свят,
Всі наміри добрі давно уже були забуті.
І щоб вже намарне отруту в собі не нести,
Її спрямували на усміх на сяйнім обличчі,
Надовго лишились на згадку припухлі сліди:
«Уперш, як чинити, подумай не менше, ніж тричі!»
Молодчина, Ксеню! 
І то правда... А мені кізку жалко! 
