"Забути не означає пробачити."
Стільки часу пройшло, витекло крізь пальці, такі тоненькі, як нитка. Намагаєшся ті хвилини зв'язати, а не виходить. Стільки раз хтось робив тобі боляче, навмисно чи ні, не важливо. Ти намагаєшся все забути, викинути з голови. Та все ж щось коле там, за ребрами, зліва. Намагаєшся заритись з головою в роботу, особливо вночі, коли не спиться, коли думки так норовляться залізти в голову. З часом все забудеться. А коли саме? Це питання таке болюче. А не думали хоч раз, що не треба забувати, а треба прийняти і пробачити? Ми боремось самі з собою і нашими почуттями. А може не треба? Хоч раз попробувати прийняти той біль, ситуацію, яка склалася і відпустити. Прощення таке, на перший погляд, складне слово. Аж страх наводить. Як це, пробачити? Мені ж боляче, мене ранили, душу. Як таке можна пробачити? Тавтологія якась виходить. Прийняти це, перестати винити людину, почати розуміти її, а як не вдається, поставити себе на її місце. Ніхто ж не святий. Ми всі помиляємось. Просто дехто більше, гірше. Відпустити. Бо камінь образи занадто важкий. Він душить. Не дає дихати на повні груди. Стаєш по серед вулиці/лісу/квартири, кричиш "відпускаю" і з криком виривається біль. Це як зробити операцію, тільки без скальпеля. Вирвати з грудей камінь, величезний та важкий. Пробачити. І жити далі. Не зупиняючись. Без грузу. Без болю. Вільно.
