«Мені й себе вже не жаль...»
(Гійом Аполлінер)
Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами -
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»
P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.
Колись давно у пам'ять запали менi слова "у всякой, однажды вслух высказанной мысли,тут же появляется характерный земной привкус...а не хотелось бы'...( не пам'ятаю автора)
...i дуже часто починаючи писати новий твiр,згадую iх...
Зараз дуже модно стало звiтувати-вiршами, вiтати-серенадами (за мною теж такий грiшок е ) а дякувати-цiлими поемами..я знаю,про що говорю,нажаль...
У творi Артура-як завжди глибокий змiст...вiкова мудрiсть... Дякую, Артурчику
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00