Закручує життя гайки, буває,
Чи відпускає, знаєте, не раз…
В країни інші доля закидає,
Щоб вижити…і це без зайвих фраз…
Проте, завжди у серці та, єдина,
Куди зовуть батьки, могили їх,
Маленька найрідніша батьківщина,
Де перші кроки та дитячий сміх…
В містечку народилася малому,
З’єднались тут колись культури всі,
Коріння переплуталось в усьому…
Від слова « лан» назвали – Ланівці…
Пригадую найперші забудови:
Будинки в центрі, де був павільйон…
Ходи підземні, теж кілометрові,
Тепер закриті, під фундаментом.
Не знаю хто ходив, як слугували…
Чотири сотні літ тому там, в них,
Ховалися, можливо, від навали…
Містечко наше – з прикордонних тих…
І мешканців у нім було чимало,
І знались між собою майже всі.
За шість віків вже кров перемішалась…
З поляків прадід Мазур теж був мій…
Містечко рідне, дивно-мальовниче,
Багато змін, душа – завжди одна…
Давно вже журавлем додому кличе,
Живе в мені початок, це – вона…
Вродилася в минулому столітті –
Садок і перша школа, дружній клас…
Алею пам’ятаю, липи літні…
А ще я пам’ятаю всіх – із вас…
Багато рідних, друзів нас лишили,
Живим одне – молитися за них…
Дерева паростки нові пустили.
Все по спіралі, ті – тепер за тих…
Тут народилася, сюди і повернуся,
Хай порохом, у жменьці, – не біда…
Я Господу за нас усіх молюся –
Благословенна будь, моя земля!
(19 липня 2016)
(с) Валентина Гуменюк