На танцювальному майданчику їх було лише двоє: він - у вишневого кольору сорочці, вона – у чорній футболці; обоє в джинсах. «Одягнена по-європейськи», - кинув хтось із однокурсників. «Авжеж!» - подумала Аліса. Удома переміряла весь гардероб, а потім плюнула на все й сказала: «А ну його! Піду пішки!» - і одягнула щоденний прикид. До нього додала сумочку, привезену з Єгипту, в тон джинсам – блакитну, та й пішла на зустріч з однокурсниками.
Давай помолчим, мы так долго не виделись,
Какие прекрасные сумерки выдались,
И все позабылось, что помнить не хочется:
Обиды твои и мое одиночество, - слова забутої пісні ворохобили душу.
Це був екскурс у роки її юності… Завжди поміркована, Аліска струсила з себе років тридцять і, утративши відчуття часу, з головою пірнула в повільний танок пристрасті, молодечого оптимізму й забила на все й на всіх. Тремтіли вуста, перехоплювало дихання, а два зранених часом серця в унісон вибивали уже якусь шалену чечітку…
«О Боже, - сполошилася Аліса, - тільки не це! Я вже немолода жінка, і такі стреси шкідливі для моєї нервової системи…»
- Як твій благовірний? - обірвав мовчанку він.
- Видала нарешті заміж, - посміхнулася. – Тепер він від мене відліпився.
- Знаєш, а я все життя кохав лише тільки тебе! – прошепотів однокурсник.
- Що? – Аліска рвучко випірнула зі свого стану ейфорії. – Що?? І чому ж ти впродовж тридцяти років про це мовчав?
- Я завжди про це говорив, - відповів він. – Тільки ти не чула…
Здавалося, вони танцювали вічність, або ж смаглявому мулату-співаку із білозубою сліпучою посмішкою й злегка хриплуватим голосом теж подобались ностальгійні пісні 80-х… Тож повільні мелодії змінювали одна одну. Перевернуте небо енергійно випльовувало зорі, які райдужно іскрилися в їхніх очах. Зараз їм обом було не за п’ятдесят, а, як тоді, максимум по двадцять.
«Як я могла чути, коли ти поводив себе зовсім не так, як закохані: міняв жінок, мов домашні капці, зраджував їм усім, а потім гнівався, коли йшли від тебе геть», - хаотично міркувала вона. Але її тіло тієї ночі навідріз відмовлялося слухати застороги поміркованого розуму. Пульс зашкалював, а кожна клітинка просилася на волю.
- Ти знаєш, я зараз сварюся, як п’яний вантажник, попадає всім: курям, козі, собаці, молодій співмешканці, навіть її трьом дітям… Не знаю, чому, адже коли працював у школі, за мною такого не водилося…
- Де ти працюєш зараз?
- Підсобним на будівництві.
- А класти плитку чи клеїти шпалери вже навчився?
- Навіщо? Не хочу нічого міняти…
- Певно, спосіб життя тебе не влаштовує, тому й лаєшся, - мовила.
- Можливо…
Він замовив лише для неї «Ах, какая женщина». Аліса прикрила повіки. Пригадала, якими ж вони колись були молодими й красивими… У тому житті, де вона була юною й довірливою, відкритою до стосунків, таких, що на все життя, по максимуму, а він - схожим на її улюбленого співака Глизіна, тільки кращим: чистим і зворушливим.
- Коли ти вийшла за свого Болівара (а я ж просив тебе: «Не виходь!»)…
- Але ж ти не говорив, що любиш, - перебила. - А потім одружився зі своєю Валею…
- Хіба й так не було зрозуміло? Так от, коли ти за нього вийшла, я зопалу зробив їй пропозицію…
«Які безглузді вчинки ми робимо в юності, а потім розплачуємося своїм щастям», - подумала Аліска й відразу ж уявила зруйноване попелище на тому місці, де гніздилося оте її нездійснене щастя. Вона навіть відчула запах горілого й крадькома витерла уявний попіл зі своєї щоки.
- Господи, як ти гарно пахнеш, - застогнав він.
Його уста були зовсім поруч, а дихання таким важким, що вона відсахнулася, мов Пізанська вежа.
- Не треба, - попросила.
- Чому?
- Боляче падати…
І знову повільний танок. Здавалося, час зупинився тут, на екваторі їхніх стосунків. Він завис здивованим місяцем, що з цікавістю слухав продовження сповіді немолодої пари. Розлогі здивовані дерева й ті принишкли, а спекотна серпнева ніч додавала шалу. Душі двох давніх друзів нуртували, як молоде невигране вино.
- Не притискайся так близько ( їй здалося, що він проник у неї ввесь).
- Чому? – прошепотів.
- Бо тоді ми станемо одним цілим, - видихнула вона.
- Знаєш, ти тільки мене позви, я обов’язково приїду й залишусь уже назавжди…
- І ми оформимо наші стосунки?
-Так.
- І повінчаємося в церкві?
- Так!
І житимемо до кінця життя? І помремо в один день?
- Так.
Якесь дежавю. Вона пригадала: щось подібне вже колись було: він зателефонував: «Я хочу тебе». Тоді вона теж запитала, чи в нього це просто хімія, а чи щось серйозне. Тоді він промовчав. А вона: «Тільки через шлюб». Зараз наполягав сам:
- Ти подумай над моєю пропозицією…
- Добре, подумаю…
Аліска знала, що скоро, зовсім скоро, годинник проб’є дванадцяту і вона, як та Попелюшка, замість карети залишиться з гарбузом, замість крилатих коней - з двома щурами, а замість феєричної жар-птиці в руках триматиме облизня. Тому так стисло в грудях, що здалося, ось-ось рвоне другий потужний Чорнобиль. Їй стало жаль і себе, і його, і своїх однокурсників, які нишком слідкували за ними.
Пізньої ночі швидке таксі доставило жінку додому, а чоловіка - до кіз, котів, собак, курей та енної дружини.
…Уночі Аліса спала погано, час від часу їй снилася якась нісенітниця, і рано-вранці вона почалапала на кухню заварити філіжанку кави. Ні живильний напій, ні яблучний штрудель, який вона машинально ковтнула, як удав кролика, ситуації не змінили. Аліска впала в глибоку депресію. Як з Ніагарського водоспаду, з її очей ринули сльози - солоні й болючі, ці потоки каяття, роздумів, спогадів та пошуку алгоритму дії. Алгоритм не складався, адже шукати логіки в стосунках двох людей, що даремно боролися один проти одного, проти своїх почуттів, проти всього світу заради того, щоб збагнути, що цей двобій був, у першу чергу, проти самих себе, це все одно, що шукати голки в копиці сіна.
Годинник показував п’яту ранку. Для неї – рекордний час, адже, чого гріха таїти, Аліска любила довгенько поніжитися в ліжку. «Передзвони мені», - набрала СМС-ку й послала йому на мобільний.
Ніагар лився потоком ще два дні, а дзвінка не було. Аліса встигла обговорити ситуацію з емансипованою подругою Катрею (а з ким же ще?) Та порадила діяти рішуче й брати ініціативу в свої руки, хоча й застерегла, що в минуле не повертаються.
Увечері другого дня подзвонила доня, поцікавившись, як минула зустріч. Аліска думала, що дотепне дівулисько її не зрозуміє й почне кепкувати: «Мама під старість попала». Але слово за слово – і жінка незчулася, як розповіла Аніті все. Навіть про хімію. На диво, Анка почала верещати: «Клас, мам! А чого це ти плачеш? Радіти треба!»
- Чому тут радіти? Дебіл…
- Просто нерішучий. До тебе ж підійти страшно.
- Невже я така стара й страшна? – загула, як ієрихонська труба, у слухавку Аліска.
- Ні, матусю, ти красива, мов квітка, я так Владику (чоловіку) й сказала: «Поглянь, на фотках випускників наша мама – як троянда!» Правда-правда!
Ох, ці жінки! І скільки їм для щастя треба? Пару компліментів у їхні чарівні вушка – і все! Сльози Аліси вмить висохли, і вона почала весело сміятися з донечкою над своєю банальною ситуацією.
- Не парся, мам, ми вам ще таке весілля забалабахаємо! Я своїх музикантів підтягну! Ех, даремно тато мене на своє весілля не запросив! Та в тебе, мамо, знаєш скільки людей гулятиме: і з Черкас, і з Полтави, і з Дубай! Відправимо вас у весільну подорож кудись за кордон.
- Ну якщо за кордон, то добре, - мовила повеселіла Аліска.
Весь наступний день вона прислухалася до кожного звуку й чекала на його дзвінок. Надвечір не витримала й набрала призабутий номер.
- Ти пам’ятаєш слова, що говорив мені при зустрічі?
На тім боці затягнулася пауза. Занадто довга, щоб відчути хеппі енд.
- Ти ще можеш забрати свої слова назад… Іще не пізно. Але обов’язково зателефонуй мені, якщо пригадаєш, про що говорив. Чуєш?
- Добре, - видавив він.
«Ну що ж, знову злякався, - гірко думала Аліска. - І так ще на 5 років. За цей час ми станемо зовсім старими, а коли хтось із нас першим помре, інший принесе на могилку червону троянду й поставить за упокій свічечку в церкві… Дурня…» Вона не хотіла такого енду. І тому вирішила діяти.
Одного разу біля воріт його будинку зупинилася автівка. Він нікого не чекав, а його невінчана дружина десь повіялася у своїх дружинячих справах. Із салону вийшла Аліска й мовила:
- Ну, що, Казанова? Готовий жити зі мною до старості й померти в один день? Тоді збирайся.
Так вона раз і назавжди вирішила проблему. Адже із двох люблячих сторін хтось один має бути сміливішим.
ID:
683324
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.08.2016 23:31:10
© дата внесення змiн: 02.08.2023 21:52:02
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
