|
Від такого неочікуваного дзвінка повітря, ніби ножем розрізало... А раптом це з лікарні? В шефа на обличчі читалась тривога. Звісно, я також напружилась. Врешті, він дістався до телефону (який до цього був поставлений на зарядку в коридорі). Аліса ж просто сиділа в кухні, в очікуванні того, як тепер буде розгортатись ситуація. Як же хотілось сподіватись, що то просто хтось помилився номером. Дедалі більше стала прислуховуватись, шпигувати. Не те, щоб спеціально. Це вийшло мимоволі. Просто настільки нервовим був цей звук телефонного дзвінка, і дуже не хотілось, щоб щось лихе трапилось. Та й, напевне, природна жіноча цікавість. А що ж там такого? І от врешті почувся голос шефа:
-Так, Карін, привіт.
О-о-о... Карина...Дякувати Богу, це не з лікарні. Але чомусь серце все одно було не на місці. Тільки від самого імені білявки ставало не по собі. Не те, щоб ревнощі ( та й із чого їм взятись). Та чомусь було геть неприємно. І про що вони збираються говорити так пізно? Хоча, певне, їм завжди є про що. І то я тут якось заважаю. Хоч якби не хотілось - а організм сам почав реагувати - і я почала прислуховуватись ще більше.
-Ні, все добре. Дякую. Поки без змін. Але сподіваюсь тільки на краще. - продовжував вводити в курс справ керівницю Дмитрович. - Не переймайся. Якщо щось буде треба, то я тебе наберу. Ні, я не голодний. Так, ночувати буду тут.
Чому він бреше? Хоча, а хотіла б я, щоб він сказав правду? Для чого мені ці неприємності?
-Ні-ні, лягай спати. Мені нічого не потрібно, дякую. Завтра вже наберу. Добраніч, котику.
Ой, які ніжності. Ну, все, я тут точно третя зайва. Не те, щоб я на щось претендувала. Але тут зіграло почуття власності. Як в дитсадку, щойно я брала якусь іграшку, як вона конче необхідною була ще комусь. І це так дратувало. Я була геть не налаштована далі на якусь розмову і посиденьки з шефом. І, щоб уникнути непотрібної розмови, вирішила піти спати. Це всього ніч. А зранку він поїде до своєї Каріни. Там і йому буде зручніше, і брехати не прийдеться.
І я попрямувала по коридору, повз боса, який вже завершив розмову, і знову підключав телефон на зарядку. Помітивши мене, Дмитрович помітно здивувався:
-Ти куди, біглянка? А як же обіцяне вино?
-Вино на кухні. Якщо хочеш, то будь ласка. А мені вже час спати. Досить пізно вже. Завтра на роботу. Канапу я, як бачиш, розібрала. Постіль застелила. А ковдру зараз принесу.
Здається, Євген, дещо знітився. Йому не дуже сподобався такий перепад мого настрою. Але, виду особливо він не подав.
-Добре. Дуже дякую. Вибач, що від мене стільки клопоту.
-Ні, в якому разі, бос, - холодно промовила я і поклала ковдру на постіль, діставши її з шафи. А потім ще більш сухо буркнула: - Добраніч.
-І тобі, солодких снів - максимально позитивно намагався сказати шеф.
Та я того вже не особливо чула. Бо десь в своїх думках прямувала до ліжка. Свою піжаму вирішила сьогодні не надягати. Так, в чому була, і вирішила спати. Вимкнувши світло, я просто лежала і розглядала стелю. В голові точились суперечки з самою собою. Чому ж я так реагую? Що зі мною? Щось дивне коїлось всередині. Ні, ніяких ліричних почуттів. Їх то я давно звикла душити, ще при зародженні. Вимурувала навколо себе мур. Навіть декілька. Ще й лабіринти перед ним такі, щоб ніхто навіть до нього не дістався. Я давно вже сховалась за всіма можливими замками. І навіть друзі не змогли б дізнатись про що я думаю. Але з Дмитровичем - все якось інакше. До нього в мене просто якісь людські симпатії. І ще велика тривога. Він мене якось жахає. Незрозуміло чому. Але я не люблю залишатись з ним наодинці. Боюсь якихось питань. Дій. Мені не зручно. Та нічого, сама ж запропонувала йому переночувати. Лишень одна ніч. І зранку все буде. як завжди. Так що залишалось тільки заснути. Та дрімота ніяк не діставалась до мене. Я просто лежала в своїх думках і не могла вирішити, що зі мною не так. Так минала година, друга. В темряві час тягнувся нищівно довго.
-Ти спиш?- раптом я почула голос Євгена...
ID:
683760
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.08.2016 01:38:36
© дата внесення змiн: 15.08.2016 01:38:36
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
